Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Як же ти хочеш… Вона мені, як сестра, і я не можу тобі описати, як це мене образило… тому що… ну, через те…

Денисов ударив його по плечу і швидко став ходити по кімнаті, не дивлячись на Ростова, як це він робив у хвилини душевного хвилювання.

— Ото яка дурна ваша порода ростовська, — промовив він, і Ростов помітив сльози на очах у Денисова.

У квітні місяці війська підбадьорила звістка про приїзд государя до армії. Ростову не пощастило потрапити на огляд, що його робив государ у Бартенштейні: павлоградці стояли на аванпостах, далеко спереду від Бартенштейна.

Вони стояли бівуаками. Денисов і Ростов жили у вкритій гіллям та дерном землянці, яку викопали для них солдати. Землянка була зроблена ось у такий спосіб, що ввійшов тоді в моду: викопувалась канава півтора аршина завширшки, два завглибшки і три з половиною завдовжки. З одного краю канави робилися приступки, і це був вхід, ганок; сама канава правила за кімнату, в якій у щасливих, як от у ескадронного командира, далі, на протилежному до східців боці лежала на кілках дошка — це був стіл. З обох боків вздовж канави було знято на аршин землю, і це були двоє ліжок і дивани. Покриття влаштовувалось так, що посередині можна було стояти, а на ліжку навіть можна було сидіти, коли посунутись ближче до столу. В Денисова, який жив розкішно, бо солдати його ескадрону любили його, була ще дошка у фронтоні покрівлі і в цій дошці вставлена розбита, але склеєна шибка. Коли було дуже холодно, то до сходів (у приймальну, як називав Денисов цю частину приміщення) приносили на вигнутому листі бляхи жар із солдатських вогнищ, і ставало так тепло, що офіцери, яких завжди багато бувало в Денисова і Ростова, сиділи в самих сорочках.

У квітні Ростов був черговим. О восьмій годині ранку, повернувшись додому після безсонної ночі, він звелів принести жару, перемінив намоклу від дощу білизну, помолився богу, напився чаю, зігрівся, прибрав у своєму куточку й на столі і в самій сорочці ліг горілиць, заклавши руки під голову. Обвітрене обличчя його пашіло. Він з приємністю роздумував про те, що днями має вийти йому підвищення за останню рекогносцировку, і чекав Денисова, який кудись вийшов. Ростову хотілося поговорити з ним.

За землянкою перекотами залунав крик Денисова, який, видно, розсердився. Ростов посунувся до вікна подивитися, з ким він завівся, і побачив вахмістра Топчеєнка.

— Я тобі наказував не пускати їх жерти цей корінь, машчин якийсь! — гримав Денисов. — Я ж сам бачив, Лазарчук з поля ніс.

— Я наказував, ваше високоблагородіє, не слухають, — відповів вахмістр.

Ростов знову ліг на своє ліжко і з задоволенням подумав: «Хай собі тепер морочиться, піклується, я своє відробив і лежу — чудесно!» З-за стіни він чув, що, крім вахмістра, ще говорив Лаврушка, цей меткий, шахраюватий лакей Денисова. Лаврушка щось розповідав про якісь підводи, сухарі та воли, яких він бачив, їздивши за провізією.

За землянкою знову розлігся, віддалюючись, галас Денисова і слова: «Сідлай! Другий взвод!»

«Куди це зібралися?» — подумав Ростов.

Через п'ять хвилин Денисов увійшов до землянки, заліз із брудними ногами на ліжко, сердито викурив люльку, розкидав усі свої речі, начепив нагайку і шаблю й рушив з землянки. На запитання Ростова — куди? — він сердито й невиразно відповів, що є справа.

— А там хай мене судить бог і великий государ! — сказав Денисов, виходячи; і Ростов почув, як за землянкою кілька коней зачалапали ногами по грязюці. Ростов не потурбувався навіть дізнатися, куди поїхав Денисов. Угрівшися в своєму кутку, він заснув і лише надвечір вийшов з приміщення. Денисов ще не повернувся. На вечір розгодинилось; біля сусідньої землянки два офіцери з юнкером грали у швайку, зі сміхом всаджуючи її в грузьку болотисту землю. Ростов приєднався до них. Посеред гри офіцери побачили повозки, що під'їжджали до них: чоловік з п'ятнадцять гусарів на худих конях їхали за ними. Повозки, конвойовані гусарами, під'їхали до конов'язей, і натовп гусарів оточив їх.

— Ну от, Денисов усе журився, — сказав Ростов, — ось і провіант прибув.

— І правда! — сказали офіцери. — Ото раді солдатики! — Трохи позад гусарів їхав Денисов у супроводі двох піхотних офіцерів, з якими він про щось розмовляв. Ростов пішов йому назустріч.

— Я вас застерігаю, ротмістре, — казав один з офіцерів, худий, маленький на зріст і, видно, дуже сердитий.

— Сказав же, що не віддам, — відповів Денисов.