Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Це мені однаково, — сказав він, — мені тільки цікаво знати, уб'єш ти, чи даси мені цю десятку.

Долохов серйозно став банкувати. О, як ненавидів Ростов у цю хвилину ці руки, червонуваті, з короткими пальцями і з волоссям, що виднілося з-під сорочки, руки, які владали ним… Десятку було дано.

— За вами сорок три тисячі, графе, — промовив Долохов і, потягаючись, встав з-за стола. — А стомлює, однак, таке довгочасне сидіння, — додав він.

— Це правда; я теж втомився, — сказав Ростов.

Долохов, наче нагадуючи, що йому непристойно жартувати, перебив його.

— Коли скажете одержати гроші, графе?

Ростов спалахнув, викликав Долохова в другу кімнату.

— Я не можу відразу сплатити все, ти візьмеш вексель, — сказав він.

— Слухай, Ростов, — сказав Долохов, світло усміхаючись і дивлячись у вічі Миколі, — ти знаєш приказку: «Щасливий у коханні, нещасливий у картах». Кузина твоя закохана в тебе. Я знаю.

«О! це жах — почувати себе таким залежним від цієї людини», — думав Ростов. Ростов розумів, якого удару завдасть він батькові, матері, сказавши про цей програш; він розумів, яке було б щастя звільнитися від усього цього, і розумів, що Долохов знає, що може звільнити його від цього сорому і горя, і тепер хоче ще гратися з ним, як кіт з мишею.

— Твоя кузина… — почав казати Долохов, але Микола перебив його.

— Моя кузина тут ні при чому, і про неї говорити нічого! — крикнув він люто.

— То коли одержати? — спитав Долохов.

— Завтра, — сказав Ростов і вийшов з кімнати.

Сказати «завтра» й дотримати тону пристойності було не важко, але приїхати самому додому, побачити сестер, брата, матір, батька, признаватися і просити грошей, на які не маєш права після того, як дав слово честі, було жахливо.

Вдома ще не спали. Молодь дому Ростових, повернувшись з театру, повечерявши, сиділа біля клавікордів. Тільки-но Микола увійшов до зали, його огорнула та любовна, поетична атмосфера, яка панувала цієї зими в їхньому домі і яка тепер, після освідчення Долохова та балу Іогеля, здавалося, ще більш згустилася, як повітря перед громовицею, над Сонею і Наташею. Соня і Наташа, в блакитних платтях, в яких вони були в театрі, гарненькі і свідомі цього, щасливі, усміхаючись стояли біля клавікордів. Віра з Шиншиним грала в шахи у вітальні. Стара графиня, чекаючи сина й чоловіка, розкладала пасьянс з бабусею-дворянкою, що жила в них у домі. Денисов з блискучими очима і скуйовдженою чуприною сидів, одкинувши ніжку назад, за клавікордами і, б'ючи по них своїми коротенькими пальцями, брав акорди і, пускаючи під лоб очі, своїм маленьким, хрипким, але вірним голосом співав вірш «Чарівниця», якого він сам склав і до якого намагався підібрати музику.

співав він пристрасним голосом, блискаючи на злякану і щасливу Наташу своїми агатовими чорними очима.

— Прекрасно! чудової — вигукувала Наташа. — Ще один куплет, — казала вона, не помічаючи Миколи.

«В них усе те ж саме», — подумав Микола, заглядаючи до вітальні, де він побачив Віру і матір з бабусею.

— А! Ось і Миколенька! — Наташа підбігла до нього.

— Татко вдома? — спитав він.

— Яка я рада, що ти приїхав! — не відповідаючи, сказала Наташа. — Нам так весело! Василь Дмитрович залишився заради мене ще на день, ти знаєш?

— Ні, ще не приїжджав тато, — сказала. Соня.

— Коко, ти приїхав, іди до мене, друже мій, — сказав графинин голос з вітальні. Микола підійшов до матері, поцілував її в руку і, мовчки підсівши до її стола, став дивитися на її руки, що розкладали карти. З зали все лунали сміх і веселі голоси, які вмовляли Наташу.

— Ну, добре, добре, — вигукнув Денисов, — тепер нема чого відмовлятися, за вами barcarolla, благаю вас.

Графиня оглянулася на мовчазного сина.

— Що з тобою? — спитала мати Миколу.

— Ах, нічого, — сказав він, ніби йому вже набридло це все одне й те ж запитання. — Татко скоро приїде?

— Я думаю.

«В них усе те ж саме. Вони нічого не знають! Куди мені подітися?» — подумав Микола і пішов знову до зали, де стояли клавікорди.

Соня сиділа за клавікордами і грала прелюдію тієї баркароли, яку особливо любив Денисов. Наташа збиралася співати. Денисов захопленими очима дивився на неї.

Микола почав ходити туди й сюди по кімнаті.

«І хочеться йому примушувати її співати! Що вона може співати? І нічого тут нема веселого», — думав Микола.