Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Миколенька, ти поїдеш до Іогеля? Будь ласка, їдь, — звернулась до нього Наташа, — він тебе особливо просив, і Василь Дмитрович (це був Денисов) їде.

— Куди я не поїду з наказу графині! — сказав Денисов, який жартома поставив себе в домі Ростових в роль Наташиного рицаря, — pas de châle [403]ладен танцювати.

— Якщо встигну! Я обіцяв Архаровим, у них вечір, — сказав Микола.

— А ти?.. — звернувся він до Долохова. І тільки-но спитав це, помітив, що цього не треба було питати.

— Поїду, можливо… — холодно й сердито сказав Долохов, глянувши на Соню, і, насупившись, таким самим поглядом, яким він на клубному обіді дивився на П'єра, знову глянув на Миколу.

«Що-небудь є», — подумав Микола і ще більш упевнився в цьому припущенні після того, як Долохов зараз же по обіді поїхав. Він викликав Наташу і спитав, що трапилось.

— А я тебе шукала, — промовила Наташа, вибігши до нього. — Я казала, ти все не хотів вірити! — з переможним виглядом сказала вона. — Він освідчився Соні!

Хоч як мало за цей час Микола приділяв уваги Соні, але, коли він почув це, щось наче відірвалось у ньому. Долохов являв собою пристойну і з деяких поглядів блискучу партію для сироти-безприданниці Соні. На думку старої графині і вищого світу не можна було відмовити йому. І тому першим почуттям Миколи, коли він почув це, була злість проти Соні. Він готувався до того, щоб сказати: «І чудово! Певна річ, треба забути дитячі обіцянки і прийняти освідчення». Але не встиг він ще сказати цього…

— Можеш собі уявити! Вона відмовила, зовсім відмовила! — заговорила Наташа. — Вона сказала, що любить іншого, — додала вона, трохи помовчавши.

«Та інакше й не могла зробити моя Соня!» — подумав Микола.

— Хоч як мама просила її, вона відмовила, і я знаю, вона не змінить, коли що сказала…

— А мама просила її? — докірливо сказав Микола.

— Просила, — сказала Наташа. — Знаєш, Миколенька, не сердься; але я знаю, що ти з нею не одружишся. Я знаю, бозна-чому, я знаю певно, ти не одружишся.

— Ну, цього ти зовсім не знаєш, — сказав Микола, — але мені треба поговорити з нею. Яка чудова ця Соня! — додав він, усміхаючись.

— Вона така чудова! Я тобі пришлю її. — І Наташа, поцілувавши брата, побігла.

Через хвилину прийшла Соня, злякана, розгублена й винувата. Микола підійшов до неї і поцілував її в руку. Не вперше у цей приїзд вони розмовляли віч-на-віч і про свою любов.

— Sophie, — почав він боязко, а далі говорив усе сміливіше і сміливіше, — коли ви хочете відмовитись не тільки від блискучої, від вигідної партії… але він прекрасна, благородна людина… він мій друг…

Соня перебила його.

— Я вже відмовилася, — сказала вона квапливо.

— Якщо ви відмовляєтесь заради мене, то я боюсь, що на мені…

Соня знову перебила його. Вона благальним, зляканим поглядом подивилась на нього.

— Nicolas, не кажіть мені цього, — сказала вона.

— Ні, я повинен. Може, це suffisance [404]з мого боку, проте краще сказати. Якщо ви відмовитесь заради мене, то я повинен сказати вам щиру правду. Я вас люблю, я думаю, більш за всіх…

— Мені й досить, — спалахнувши, сказала Соня.

— Ні, але я тисячу разів закохувався й буду закохуватись, хоч такого почуття дружби, довіри, любові у мене ні до кого нема, як до вас. Потім я молодий. Maman не хоче цього. Ну, просто, я нічого не обіцяю. І я прошу вас подумати про освідчення Долохова, — сказав він, насилу вимовляючи прізвище свого друга.

— Не кажіть мені цього. Я нічого не хочу. Я люблю вас, як брата, і завжди любитиму і більше мені нічого не треба.

— Ви ангел, я вас не вартий, але я лише боюся обманути вас. — Микола ще раз поцілував її в руку.

В Іогеля були найвеселіші в Москві бали. Це казали матінки, дивлячись на своїх adolescentes [405], які виробляли щойно вивчені па; це казали й самі adolescentes та adolescents [406], танцюючи до знемоги; це казали дорослі панночки й молодики, що приїжджали на ці бали, ставлячись до них поблажливо, і знаходили в них найкращі веселощі. Цього ж таки року на цих балах зав'язалось два одруження. Дві гарненькі княжни Горчакови знайшли женихів і вийшли заміж, і цим ще більш уславили ці бали. Особливим на цих балах було те, що не було господаря й господині: був добродушний Іогель; він як пух літав, за всіма правилами розшаркувався і приймав білетики за уроки від усіх своїх гостей; було заведено, що на ці бали їздили лише ті, хто хотів танцювати й веселитися, як хочуть цього тринадцяти- і чотирнадцятилітні дівчатка, що вперше одягають довгі плаття. Майже всі здавалися гарненькими: так захоплено всі вони усміхалися і так блищали в них оченята. Кращі учениці, з яких найкращою була Наташа, що відзначалася своєю граціозністю, інколи танцювали навіть pas de châle; але на цьому, останньому балу танцювали лише екосези, англези та мазурку, яка тільки-но входила в моду. Залу взяв Іогель у домі Безухова; бал дуже вдався, як казали всі. Багато було гарненьких дівчаток, і панночки Ростови були з найкращих. Обидві вони були особливо щасливі й веселі. Цього вечора Соня, горда освідченням Долохова, своєю відмовою і розмовою з Ростовим, крутилася ще вдома, не даючи дівчині дочесати свої коси, і тепер наскрізь сяяла поривчастою радістю.