Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Князь Андрій не пам'ятав нічого далі: він знепритомнів від страшного болю, якого йому завдали вкладання на ноші, поштовхи під час руху й зондування рани на перев'язочному пункті. Він прийшов до пам'яті уже тільки наприкінці дня, коли його, приєднавши до інших російських поранених та полонених офіцерів, понесли до госпіталю. На цьому пересуванні він почував себе трохи свіжішим і міг оглядатися і навіть говорити.

Перші слова, які він почув, прийшовши до пам'яті, були слова французького конвойного офіцера, що квапливо казав:

— Треба тут зупинитися: імператор зараз проїде; йому буде приємно бачити цих полонених добродіїв.

— Сьогодні так багато полонених, мало не вся російська армія, що йому, певно, це надокучило, — сказав другий офіцер.

— Ну, однак! Цей, кажуть, командир всієї гвардії імператора Олександра, — сказав перший, показуючи на пораненого російського офіцера в білому кавалергардському мундирі.

Волконський упізнав князя Рєпніна, якого він зустрічав у петербурзькому світі. Поруч з ним стояв другий, дев'ятнадцятилітній юнак, теж поранений кавалергардський офіцер.

Бонапарте, під'їхавши галопом, зупинив коня.

— Хто старший? — сказав він, побачивши полонених.

Назвали полковника, князя Рєпніна.

— Ви командир кавалергардського полку імператора Олександра? — спитав Наполеон.

— Я командував ескадроном, — відповів Рєпнін.

— Ваш полк чесно виконав обов'язок свій, — сказав Наполеон.

— Похвала великого полководця є кращою нагородою солдатові, — сказав Рєпнін.

— З задоволенням віддаю її вам, — сказав Наполеон. — Хто цей юнак коло вас?

Князь Рєпнін назвав поручика Сухтелена.

Глянувши на нього, Наполеон сказав, усміхаючись:

— Il est venu bien Jeune se frotter à nous [386].

— Молодість не перешкоджає бути хоробрим, — промовив зривистим голосом Сухтелен.

— Прекрасна відповідь, — сказав Наполеон, — юначе, ви далеко підете!

Князь Андрій, для повноти трофею полонених виставлений також вперед, на очі імператора, не міг не привернути його уваги. Наполеон, очевидно, згадав, що він бачив його на полі і, звертаючись до нього, вжив те саме найменування молодика — jeune homme, під яким Волконський першого разу відбився в його пам'яті.

— Et vous, jeune homme? Ну, a ви, молодче? — звернувся він до нього. — Як ви себе почуваєте, mon brave?

Незважаючи на те, що за п'ять хвилин до цього князь Андрій міг сказати кілька слів солдатам, які переносили його, він тепер, спрямувавши свій погляд просто на Наполеона, мовчав… йому такими нікчемними здавалися в ці хвилини всі інтереси, що заполонювали Наполеона, таким дріб'язковим здавався йому сам герой його, з цим порожнім гонором і радістю перемоги, у порівнянні з тим високим, справедливим і добрим небом, яке він бачив і зрозумів, — що він не міг відповідати йому.

Та й усе здавалося таким непотрібним і марним у порівнянні з тим строгим і величним строєм мислі, що його викликали в ньому виснаження від витеклої крові, страждання та чекання близької смерті. Дивлячись Наполеону у вічі, князь Андрій думав про марноту величності, про марноту життя, значення якого ніхто не міг зрозуміти, і про ще більшу марноту смерті, смислу якої не міг збагнути й пояснити ніхто з людей.

Імператор, не дочекавшись відповіді, одвернувся і, від'їжджаючи, звернувся до одного з начальників:

— Хай подбають про цих добродіїв і відвезуть їх до мого бівуаку; хай мій лікар Ларрей огляне їх рани. До побачення, князю Рєпнін, — і він, торкнувши коня, галопом поїхав далі.

На обличчі в нього було сяйво самовдоволення і щастя.

Солдати, що принесли князя Андрія і зняли з нього золотого образка, якого навісила на брата княжна Марія і який трапився їм під руку, побачивши ласкавість у обходженні імператора з полоненими, поспішили повернути образка.

Князь Андрій не помітив, хто і як надів його знову, але на грудях у себе поверх мундира раптом побачив образок на дрібному золотому ланцюжку.

«Добре б це було, — подумав князь Андрій, глянувши на цей образок, що його з таким почуттям і побожністю навісила на нього сестра, — добре б це було, якби все було таким ясним і простим, як воно здається княжні Марії. Як добре було взнати, де шукати допомоги в цьому житті і чого чекати після нього там, за гробом! Який би щасливий і спокійний я був, коли б міг сказати тепер: господи, помилуй мене!.. Але кому я скажу це? Чи сила — невизначна, незбагненна, до якої я не тільки не можу звертатися, але якої я не можу висловити, — велике все чи нічого, — казав він сам до себе, — чи це той бог, якого ось тут, у цій ладанці, зашила княжна Марія? Нічого, нічого нема певного, крім марноти всього того, що мені зрозуміле, і величі чогось незрозумілого, але найважливішого!»