Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Eh bien, mon cher, votre petite princesse est très bien, très bien, — сказав віконт, сівши в карету з Іполитом. — Mais très bien. — Він поцілував кінчики своїх пальців. — Et tout-à-fait française [98] — Ну, дорогий мій, ваша маленька княгиня дуже мила! Дуже мила. І зовсім, зовсім француженка. .

Іполит, пирхнувши, засміявся.

— Et savez-vous que vous êtes terrible avec votre petit air innocent, — говорив далі віконт. — Je plains le pauvre mari, ce petit officier, qui se donne des airs de prince régnant [99] — А чи знаєте, ви страшні з вашим невинним виглядом. Я жалію бідного чоловіка, цього офіцерика, який корчить з себе можновладну особу. .

Іполит знову пирхнув і крізь сміх промовив:

— Et vous disiez, que les dames russes ne valaient pas les dames françaises. Il faut savoir s'y prendre [100] — А ви казали, що російські дами не варті французьких. Треба вміти взятися. .

П'єр, приїхавши раніш, пройшов, як своя людина, до кабінету князя Андрія і зараз же, за звичкою, ліг на диван, узяв з полички першу-ліпшу книгу (це були Записки Цезаря) і почав, спершись на лікті, читати її з середини.

— Що ти зробив з m-lle Шерер? Вона тепер зовсім занедужає, — сказав князь Андрій, входячи до кабінету і потираючи маленькі, білі ручки.

П'єр повернувся всім тілом, так що диван заскрипів, обернув жваве обличчя до князя Андрія, усміхнувся й махнув рукою.

— Ні, цей абат дуже цікавий, та тільки не так розуміє справу… На мою думку, вічний мир можливий, але я не вмію цього висловити… Та тільки не політичною рівновагою…

Князь Андрій не цікавився, видно, цими абстрактними розмовами.

— Не можна, mon cher [101] друже мій, , скрізь говорити все, що тільки думаєш. Ну, що ж, ти зважився, нарешті, на що-небудь? Кавалергардом ти будеш чи дипломатом? — спитав князь Андрій по хвилинній мовчанці.

П'єр сів на диван, підібравши під себе ноги.

— Можете собі уявити, я все ще не знаю. Ні те, ні це мені не подобається.

— Але ж треба на що-небудь зважитися? Батько твій чекає.

П'єра десятирічним хлопчиком було послано з гувернером-абатом за кордон, де він пробув до двадцяти років. Коли він повернувся в Москву, батько відпустив абата і сказав молодикові: «Тепер ти їдь до Петербурга, роздивись і вибирай. Я на все згоден. Ось тобі лист до князя Василя і ось тобі гроші. Пиши про все, я тобі в усьому поміч». П'єр уже три місяці вибирав кар'єру і нічого не робив. Про це вибирання і казав йому князь Андрій. П'єр потер собі лоба.

— Але він масоном повинен бути, — сказав він, маючи на увазі абата, якого бачив на вечорі.

— Все це дурниці, — зупинив його знову князь Андрій, — поговоримо краще про діло. Був ти у кінній гвардії?..

— Ні, не був, але ось що мені спало на думку, і я хотів вам сказати. Тепер війна проти Наполеона. Якби це була війна за свободу, я б зрозумів, я б перший вступив на військову службу; але допомагати Англії та Австрії проти найвеличнішої людини в світі… це негоже…

Князь Андрій тільки знизав плечима на дитячі П'єрові слова. Він зробив вигляд, що на такі дурниці не можна відповідати; але й справді на це наївне запитання трудно було відповісти що-небудь інше, ніж те, що відповів князь Андрій.

— Якби всі воювали тільки за своїми переконаннями, війни не було б, — сказав він.

— Оце й було б чудово, — промовив П'єр.

Князь Андрій усміхнувся.

— Дуже можливо, що це було б чудово, але цього ніколи не буде…

— Ну, чого ви йдете на війну? — спитав П'єр.

— Чого? я не знаю. Так треба. Крім того, я йду… — Він зупинився. — Я йду тому, що це життя, яке я проваджу тут, це життя — не для мене!

В сусідній кімнаті зашелестіла жіноча сукня. Наче прокинувшись, князь Андрій струснувся, і його обличчя прибрало того самого виразу, що мало у вітальні Анни Павлівни. П'єр спустив ноги з дивана. Увійшла княгиня. Вона була вже в іншому, домашньому, але такому ж елегантному і свіжому платті. Князь Андрій встав, чемно підсуваючи їй крісло.

— Чому, я часто думаю, — заговорила вона, як завжди, по-французькому, поспішно й метушливо сідаючи в крісло, — чому Анет не вийшла заміж? Які ви всі дурні, messieurs, що з нею не одружилися. Ви мені пробачте, але ви зовсім не добираєте в жінках толку. Який ви суперечник, мсьє П'єр!

— Я і з чоловіком вашим усе сперечаюся; не розумію, чого він хоче йти на війну, — сказав П'єр, без усякої ніяковості (такої звичайної у взаєминах молодого мужчини з молодою жінкою) звертаючись до княгині.

Княгиня стрепенулася. Видно, П'єрові слова дійняли їй до живого..

— Ах, я ось те саме кажу! — промовила вона. — Я не розумію, зовсім не розумію, чому чоловіки не можуть жити без війни? Чому ми, жінки, нічого не хочемо, нічого нам не треба? Ну, ось ви будьте за суддю. Я йому весь час кажу: тут він ад'ютант у дядя, найблискучіше становище. Усі його так знають, так цінять. Цими днями я чула в Апраксіних, як одна дама питає: «C'est ça le fameux prince André?» Ma parole d'honneur! [102] «Це відомий князь Андрій?» Слово честі! — Вона засміялася. — його так скрізь приймають! Він дуже легко може бути і флігель-ад'ютантом. Ви знаєте, государ дуже ласкаво розмовляв з ним. Ми з Анет говорили, це дуже легко було б влаштувати. Як ви гадаєте?