Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Чим довше жив імператор у Вільні, тим менше готувались до війни, втомившись від чекання її. Всі прагнення людей, які оточували государя, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб змушувати государя, приємно проводячи час, забувати про навислу війну.

Після багатьох балів та свят у польських магнатів, у придворних і в самого государя, у червні місяці одному з польських генерал-ад’ютантів государя спало на думку дати обід та бал государеві од імені його генерал-ад’ютантів. Цю думку радісно прийняли всі. Государ дав згоду. Генерал-ад’ютанти зібрали підпискою гроші. Особу, яка найбільш могла бути приємною государеві, було запрошено бути господинею балу. Граф Бенігсен, поміщик Віленської губернії, запропонував свій заміський дім для цього свята, і 13 червня було призначено бал, обід, катання на човнах і фейєрверк у Закреті, заміському домі графа Бенігсена.

Того самого дня, в який Наполеон дав наказ про перехід через Німан і передові війська його, відтіснивши козаків, перейшли російський кордон, Олександр проводив вечір на дачі Бенігсена — на балу, що давали генерал-ад’ютанти.

Було веселе, блискуче свято; знавці справи казали, що рідко збиралося в одному місці стільки красунь. Графиня Безухова серед інших російських дам, що приїхали за государем з Петербурга у Вільну, була на цьому балу, затьмарюючи своєю важкою, так званою російською красою витончених польських дам. Вона була помічена, і государ удостоїв її танцю.

Борис Друбецькой, en garçon (холостяком), як він казав, залишивши свою дружину в Москві, був також на цьому балу і, хоч не генерал-ад’ютант, був учасником на велику суму в підписці для балу. Борис тепер був багатою людиною; він далеко пішов у почестях, уже не шукав покровительства, а нарівні стояв з вищими із своїх ровесників.

О дванадцятій годині ночі ще танцювали. Елен, не маючи гідного кавалера, сама запропонувала мазурку Борисові. Вони сиділи в третій парі. Борис, байдуже поглядаючи на блискучі оголені плечі Елен, що виступали з темної газової з золотом сукні, розповідав про давніх знайомих і разом з тим, непомітно для самого себе і для інших, ні на секунду не переставав спостерігати государя, що був у тій самій залі. Государ не танцював; він стояв у дверях і зупиняв то тих, то інших тими ласкавими словами, які лише він вмів говорити.

Коли почалась мазурка, Борис бачив, що генерал-ад’ютант Балашов, один з найближчих до государя, підійшов і не по-придворному зупинився близько від нього. Государ розмовляв з польською дамою. Поговоривши з дамою, він глянув запитливо і, видно зрозумівши, що Балашов зробив так лише тому, що на це були важливі причини, злегка кивнув дамі і повернувся до Балашова. Тільки-но Балашов почав говорити, як подив з’явився на обличчі в государя. Він узяв під руку Балашова і пішов з ним через залу, несвідомо для себе розчищаючи з обох боків сажнів на три широку дорогу, з якої уступалися перед ним. Борис помітив, що в той час, як государ пішов з Балашовим, в Аракчеєва було схвильоване обличчя; він, спідлоба поглядаючи на государя й сопучи червоним носом, виступив з натовпу, ніби сподіваючись, що государ звернеться до нього. (Борис зрозумів, що Аракчеєв заздрить Балашову і незадоволений з того, що якусь, очевидно важливу, новину не через нього передано государеві.)

Але государ з Балашовим пройшли, не помічаючи Аракчеєва, через вихідні двері в освітлений сад. Аракчеєв, притримуючи шпагу і злобно озираючись круг себе, пройшов кроків за двадцять позад них.

Поки Борис робив чергові фігури мазурки, його не переставала мучити думка про те, яку новину привіз Балашов і яким би чином вивідати її раніш за інших.

У фігурі, де йому треба було вибирати дам, шепнувши Елен, що він хоче запросити графиню Потоцьку, яка, здається, вийшла на балкон, він, ковзаючи ногами по паркету, вибіг у вихідні двері в сад і, помітивши государя, який входив з Балашовим на терасу, припинився. Государ з Балашовим простували до дверей. Борис, захапавшись, начебто не встигнувши відступитися, шанобливо притиснувся до одвірка й нагнув голову.

Государ з хвилюванням особисто ображеної людини доказував такі слова:

— Без оголошення війни вступити в Росію! Я помирюсь лише тоді, коли жодного озброєного ворога не залишиться на моїй землі, — сказав він. Як здалося Борису, государеві приємно було промовити ці слова: він був задоволений з форми висловлення своєї думки, але був незадоволений з того, що Борис почув сказане.