Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— До смерті забив — хазяйку забив!.. Так бив, так волочив!..

— За що? — спитав Алпатич.

— Їхати просилася. Діло жіноче! Вивези ти, каже, мене, не погуби ти мене з малими дітьми; народ, каже, весь виїхав, чого ж, каже, ми ось? Як зачав бити. Так бив, так волочив!

Алпатич мовби схвально кивнув головою на ці слова і, не бажаючи більш нічого знати, підійшов до протилежних — хазяйських дверей світлиці, в якій залишались його покупки.

— Лиходій ти, губитель, — прокричала в цей час худа, бліда жінка з дитиною на руках і з зірваною з голови хустиною, видираючись з дверей і збігаючи по сходах на подвір’я. Ферапонтов вийшов за нею і, побачивши Алпатича, поправив жилет, волосся, позіхнув і ввійшов до світлиці за Алпатичем.

— Що, вже їхати хочеш? — опитав він.

Не відповідаючи на запитання, не оглядаючись на господаря й перебираючи свої покупки, Алпатич спитав, скільки з нього за постій.

— Порахуємо! Що, в губернатора був? — спитав Ферапонтов. — Яке рішення вийшло?

Алпатич відповів, що губернатор нічого певного не сказав йому:

— З нашим ділом хіба вивезешся? — сказав Ферапонтов. — Дай до Дорогобужа по сім карбованців за підводу. І я кажу: бога не бояться! — сказав він.

— Селиванову, тому пощастило у четвер, продав муку в армію по дев’ять карбованців за мішок. Що, чай питимеш? — додав він. Поки запрягали коней, Алпатич з Ферапонтовим напились чаю і розговорилися про ціну збіжжя, про врожай та сприятливу погоду для збирання.

— Однак затихати почала, — сказав Ферапонтов, випивши три чашки чаю і підводячись, — либонь наша взяла. Сказано, не пустять. Виходить, сила... А нещодавно, розказували, Матвій Іванович Платов їх у річку Марину загнав, тисяч вісімнадцять, чи що, за один день потопив.

Алпатич зібрав свої покупки, дав їх кучерові, що ввійшов, розрахувався з господарем. У воротях, виїжджаючи, прозвучала звуком коліс, копитів та бубонців халабудка.

Було вже геть-геть по полудні; половина вулиці була в тіні, друга була яскраво осяяна сонцем. Алпатич глянув у вікно й пішов до дверей. Раптом пролунав чудний звук далекого свисту й удару, і одразу по тому розлігся протяглий суцільний гуркіт гарматної стрілянини, від якої задеренчали шибки.

Алпатич вийшов на вулицю; вулицею пробігли два чоловіки до мосту. З різних боків лунали свист, удари ядер і лопання гранат, що падали в місті. Але звуки ці майже не чутні були і не привертали уваги жителів, гублячись у звуках стрілянини, чутних з-за міста. Це було бомбардування, яке о п’ятій годині Наполеон наказав відкрити по місту зі ста тридцяти гармат. Народ перший час не розумів значення цього бомбардування.

Звуки від падіння гранат та ядер спочатку викликали тільки цікавість. Дружина Ферапонтова, яка до цього не переставала голосити у піддашші, замовкла і з дитиною на руках вийшла до воріт, мовчки придивляючись до людей і прислухаючись до звуків.

До воріт вийшли куховарка і крамар. Усі з веселою цікавістю намагались побачити летючі над їх головами снаряди. З-за рогу вийшло кілька чоловік людей, збуджено розмовляючи.

— Ото сила! — казав один. — І дашок і стелю так вдрузки й розбило.

— Як свиня землю он зрило, — сказав другий. — От так здорово, от так підбадьорив! — сміючись сказав він. — Добре, що відскочив, а то б вона тебе мазнула.

Народ повернувся до цих людей. Вони припинилися й розповідали, як біля самих них ядро влучило в будинок. Тимчасом інші снаряди, то з швидким похмурим свистом — ядра, то з приємним посвистуванням — гранати, не переставали перелітати понад голови людей; але жоден снаряд не падав близько, всі переносило. Алпатич сідав у халабудку. Господар стояв у воротях.

— Чого не бачила? — гримнув він на куховарку, яка з закачаними рукавами, в червоній спідниці, погойдуючи голими ліктями, підійшла до рогу послухати те, що розповідали.

— От же чуда, — примовляла вона, але, почувши голос господаря, вернулася, обсмикуючи підтикану спідницю.

Знову, але цього разу дуже близько, засвистіло щось, як летюча згори донизу пташка, блиснув вогонь посередині вулиці, вистрілило щось і застелило димом вулицю.

— Лиходію, що ж ти це робиш? — прокричав господар, підбігаючи до куховарки.

В ту ж мить з різних боків жалібно заголосили жінки, злякано заплакала дитина і мовчки з’юрмилися люди з блідими обличчями біля куховарки. З цієї юрми найвиразніше за все чутно було стогін і приказування куховарки:

— Ой-о-ох, голубчики мої! Голубчики мої білі! Не дайте померти! Голубчики мої білі!..