Лев Толстой - Війна і мир 3-4

П’єр, з раннього ранку стягнутий у незручному, вузькому тепер на нього, дворянському мундирі, був у залах. Він хвилювався: незвичайні збори не тільки дворянства, а й купецтва — станів, états généraux — викликали в нього цілу плетеницю давно облишених, але глибоко викарбуваних в його душі думок про Contrat social [56] Суспільний договір та про французьку революцію. Слова, які він помітив у відозві, що государ прибуде до столиці для наради із своїм народом, укріплювали цю його думку. І він, гадаючи, що в цьому розумінні наближається щось важливе, те, чого він чекав давно, ходив, придивлявся, прислухався до гомону, але ніде не знаходив висловлення тих думок, що цікавили його.

Було прочитано маніфест государя; маніфест викликав захоплення, і потім усі розбрелись, розмовляючи. Крім звичайних інтересів, П’єр чув балачки про те, де стояти предводителям у той час, як увійде государ, коли дати бал государеві, чи поділитися по повітах, чи всією губернією... і т. ін.; але тільки-но мова заходила про війну і про те, для чого було зібрано дворянство, балачки були нерішучі й непевні. Всі більше бажали слухати, ніж говорити.

Один чоловік середніх років, мужній, гарний, у відставному морському мундирі, промовляв у одній з зал, і коло нього з’юрмилися. П’єр підійшов до цього гурту і став прислухатися. Граф Ілля Андрійович, який у своєму катерининському, воєводському каптані ходив з приємною усмішкою серед натовпу, з усіма знайомий, підійшов теж до цієї групи і став слухати із своєю доброю усмішкою, як він завжди слухав, на знак згоди з промовцем схвально киваючи головою. Відставний моряк говорив дуже сміливо; це видно було по виразу облич його слухачів і по тому, що відомі П’єру як найпокірніші і найтихіші люди з осудом відходили від нього або перечили. П’єр проштовхався в середину гуртка, прислухався й переконався, що промовець справді був ліберал, але зовсім іншого типу, ніж думав П’єр. Моряк говорив тим особливо звучним, співучим, дворянським баритоном, з приємним грасируванням і скороченням приголосних, тим голосом, яким покрикують: «чеаек, трубку!» і таке інше. Він говорив голосом людини, звиклої до гульні та влади.

— Що ж, що смоляни запропонували ополченців госуаю.. Хіба нам смоляни взірець? Якщо буародне дворянство Московської губернії вважатиме за потрібне, воно може виявити свою відданість государю імператору іншими засобами. Хіба ми забули ополчення в сьомому році! Тільки й того, що нажилися кутейники та злодії-грабіжники...

Граф Ілля Андрійович, солодко усміхаючись, схвально кивав головою.

— І що ж, хіба наші ополченці дали користь для держави? Ніякої! тільки розорили наші господарства. Ще набір краще... а то повернеться до вас ні солдат, ні мужик, і тільки сама розпуста. Дворяни не жаліють свого життя, ми самі поголівно підемо, візьмемо ще рекрутів і всім нам хай тільки кликне заклик гусай (він так вимовляв государ), ми всі помремо за нього, — додав промовець, запалюючись.

Ілля Андрійович ковтав слину від задоволення і штовхав П’єра, але П’єру захотілось також говорити. Він поступився вперед, почуваючи себе піднесеним, сам не знаючи ще чим і сам не знаючи ще що він скаже. Він тільки-но розтулив рота, щоб говорити, як один сенатор, зовсім без зубів, з розумним і сердитим обличчям, стоячи близько від промовця, перебив П’єра. З очевидною звичкою провадити дебати і ставити питання, він заговорив тихо, але чутно:

— Я гадаю, шановний добродію, — шамкаючи беззубим ротом, сказав сенатор, — що нас покликали сюди не для того, щоб ми обмірковували, що зручніше тепер для держави — набір чи ополчення. Нас покликали для того, щоб ми відповіли на ту відозву, якою нас удостоїв государ імператор. А розгляд питання про те, що зручніше — набір чи ополчення, ми полишимо на розсуд вищої влади...

П’єр раптом знайшов вихід своєму піднесенню. Він озлобився проти сенатора, який вносив цю правильність і вузькість поглядів у наступні заняття дворянства. П’єр виступив уперед і зупинив його. Він сам не знав, що він буде говорити, але почав жваво, зрідка прориваючись французькими словами і книжно висловлюючись по-російському.

— Пробачте мені, ваше превосходительство, — почав він (П’єр був добре знайомий з цим сенатором, але вважав тут за необхідне звертатись до нього офіціально), — хоч я не згоден з паном... (П’єр запнувся. Йому хотілося сказати mon très honorabie préopinant) [57] мій вельмишановний суперник, , — з паном... que je n’ai pas l’honneur deconnaître [58] якого я не маю честі знати, , але я гадаю, що дворянство як стан, крім виявлення свого співчуття і захоплення, покликане також для того, щоб і обміркувати ті заходи, якими ми можемо допомогти вітчизні. Я гадаю, — казав він, запалюючись, — що государ був би сам незадоволений, якби він побачив в нас тільки власників селян, яких ми віддаємо йому і бр... chair à canon [59] м’ясо для гармат, , яку ми з себе робимо, але якби не побачив в нас по... по... порадників.