Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Наприкінці Петрівчаного посту Аграфена Іванівна Бєлова, отрадненська сусідка Ростових, приїхала в Москву поклонитися московським угодникам. Вона запропонувала Наташі говіти, і Наташа з радістю вхопилася за цю думку. Незважаючи на заборону лікарів виходити рано-вранці, Наташа наполягла на тому, щоб говіти, і говіти не так, як говіли в домі Ростових звичайно, тобто відслухати вдома три служби, а щоб говіти так, як говіла Аграфена Іванівна, тобто цілий тиждень, не пропускаючи жодної вечерні, обідні чи утрені.

Графині сподобався цей Наташин запал; вона в душі своїй, після безуспішного медичного лікування, сподівалася, що молитва допоможе їй більше за ліки, і хоча з острахом і приховуючи від лікаря, але погодилась на Наташине бажання і доручила її Бєловій. Аграфена Іванівна о третій годині ночі приходила будити Наташу і здебільшого заставала її вже на ногах. Наташа боялася проспати час утрені. Квапливо умиваючись і смиренно одягаючись у найгірше своє плаття і в стареньку мантилью, здригаючись від прохолоди, Наташа виходила на безлюдні вулиці, прозоро освітлені світанком. За порадою Аграфени Іванівни, Наташа говіла не в своїй парафії, а в церкві, в якій, як казала побожна Бєлова, був священик вельми суворого й високого життя. В церкві завжди було мало народу; Наташа з Бєловою ставали на звичне місце перед образом божої матері, вставленим у задню стіну лівого криласа, і нове для Наташі почуття покори перед великим, незбагненним, охоплювало її, коли вона в цей незвичний ранішній час, дивлячись на чорний лик божої матері, освітлений і свічками, що горіли перед ним, і сяйвом ранку, що падало з вікна, слухала звуки служби, за якими вона намагалася стежити, щоб розуміти їх. Коли вона розуміла їх, її особисте почуття із своїми відтінками приєднувалось до її молитви; коли не розуміла, їй ще солодше було думати, що бажання розуміти все є гордість, що розуміти всього не можна, що треба лише вірити й віддаватися богові, який у ці хвилини — вона почувала — керував її душею. Вона хрестилася, кланялася і, коли не розуміла, то тільки, жахаючись перед своєю мерзенністю, просила бога простити їй усе, усе, й помилувати. Молитви, яким вона найбільше віддавалась, були молитви каяття. Повертаючись додому рано-вранці, коли зустрічалися лише муляри, що йшли на роботу, двірники, які замітали вулицю, і в будинках ще всі спали, Наташа спізнавала нове для неї почуття можливості виправлення себе від своїх пороків і можливості нового, чистого життя і щастя.

Протягом цілого тижня, в який вона провадила це життя, почуття це зростало з кожним днем. І щастя причаститися чи причиститися, як, радісно граючи цим словом, казала їй Аграфена Іванівна, уявлялось їй таким великим, що їй здавалося, що вона не доживе до цієї блаженної неділі.

Але щасливий день настав, і коли Наташа цієї пам’ятної для неї неділі, в білому серпанковому платті, повернулася від причастя, вона вперше після довгих місяців відчула себе спокійною і не обтяженою життям, що було перед нею.

Лікар, який приїжджав цього дня, оглянув Наташу і велів і далі приймати ті останні порошки, що він прописав два тижні тому.

— Неодмінно приймати далі вранці і ввечері, — сказав він, як видно, сам сумлінно задоволений із свого успіху. — Тільки, будь ласка, ретельніше. Будьте спокійні, графине, — сказав жартівливо лікар, спритно підхоплюючи золотого в м’якуш руки, — незабаром знову почне співати й пустувати. Дуже, дуже їй на користь останні ліки. Вона дуже посвіжішала.

Графиня подивилась на нігті й поплювала, з веселим обличчям повертаючись до вітальні.

На початку липня в Москві поширювались дедалі тривожніші чутки про хід війни: говорили про відозву государя до народу, про приїзд самого государя з армії в Москву. І тому, що до 11 липня маніфесту й відозви не було одержано, про них і про становище Росії ходили перебільшені чутки. Говорили, що государ виїжджає тому, що армія в небезпеці, говорили, що Смоленськ здано, що в Наполеона мільйон війська і що тільки чудо може врятувати Росію.

11 липня, в суботу, було одержано маніфест, але його ще не надрукували; і П’єр, бувши в Ростових, обіцяв на другий день, у неділю, приїхати обідати і привезти маніфест та відозву, які він дістане в графа Растопчина.

Цієї неділі Ростови, як звичайно, поїхали до обідні в домову церкву Разумовських. Був гарячий липневий день. Уже о десятій годині, коли Ростови виходили з карети перед церквою, в гарячому повітрі, у вигуках рознощиків, у яскравому і світлому літньому вбранні юрми, в запорошеному листі дерев бульвару, у звуках музики й білих штанах батальйону, що пройшов на розвід, у гуркоті бруку і в яскравому блиску гарячого сонця була та літня млість, вдоволення і невдоволення з теперішнього, яке особливо різко почувається ясного гарячого дня в місті. В церкві Разумовських була вся московська знать, усі знайомі Ростових (цього року, мовби чекаючи чогось, чимало багатих родин, що звичайно роз’їжджалися по селах, залишилися в місті). Проходячи біля матері, позад ліврейного лакея, який розсував натовп, Наташа почула голос молодика, що занадто голосним шепотом казав про неї: