Лев Толстой - Війна і мир 3-4

В хаті, повз яку проходили солдати, зібралося вище начальство, і за чаєм точилася жвава розмова про минулий день і про гадані маневри майбутнього. Передбачалося зробити фланговий марш вліво, відрізати віце-короля й захопити його.

Коли солдати принесли тин, уже з різних боків розгорялись вогнища кухонь. Тріщали дрова, танув сніг, і чорні тіні солдатів туди й сюди снували по всьому зайнятому, з притоптаним снігом, простору.

Сокири, тесаки орудували з усіх боків. Усе робилося без будь-яких наказів. Люди несли дрова про запас на ніч, пригороджували куріньчики начальству, варили в казанках, ладнали рушниці й амуніцію.

Принесений восьмою ротою тин поставили півколом з північного боку, підперли сішками і перед ним розклали вогнище. Пробили зорю, зробили розрахунок, повечеряли і розмістилися на ніч біля вогнищ, — хто лагодячи взуття, хто покурюючи люльку, хто, догола роздягнутий, випарюючи вошей.

Здавалося б, що в тих, майже неймовірно важких умовах Існування, в яких перебували в той час російські солдати — без валянків, без кожушків, без покрівлі над головою, в снігу при 18° морозу, без повної навіть кількості провіанту, що не завжди поспівав за армією, — здавалося б, солдати повинні були являти собою дуже сумне і похмуре видовище.

Навпаки, ніколи, в найкращих матеріальних умовах, військо не являло собою більш веселого, жвавого видовища. Це було тому, що кожного дня викидалося з війська все те, що починало сумувати або слабнути. Все, що було фізично і морально слабкого, давно вже залишилося ззаду, зостався самий цвіт війська — силою духу і тіла.

У восьмій роті, що пригородила тин, зібралось найбільше людей. Два фельдфебелі підсіли до них, і вогнище їхнє палало яскравіше за інші. Вони вимагали за право сидіти під тином приношення дров.

— Гей, Макєєв, що ж ти... пропав? Чи тебе вовки з’їли? Неси ж дров, — кричав один червонопикий рудий солдат, примружуючись і кліпаючи від диму, але не відсуваючись від вогню. — Піди хоч ти, гаво, неси дров, — звернувся цей солдат до другого. Рудий був не унтер-офіцер і не єфрейтор, але був здоровий солдат, і тому наказував тим, що були кволіші за нього. Худенький, маленький, з гострим носиком солдат, якого назвали гавою, слухняно встав і пішов був виконувати наказ; але в цей час у світло вогнища вступила вже тонка красива постать молодого солдата, що ніс оберемок дров.

— Давай сюди. Оце добре!

Дров наламали, притиснули, піддмухали ротами й полами шинелей, і полум’я зашипіло й затріщало. Солдати, присунувшись, закурили люльки. Молодий, гарний солдат, який приніс дров, узявся в боки і став швидко і спритно витупувати на місці змерзлими ногами.

— Ах, маменька, холодная роса, да хороша да в мушкетера... — приспівував він, наче ікаючи на кожному складі пісні.

— Гей, підметки повідскакують! — крикнув рудий, помітивши, що в танцюриста метлявся підметок. — Який заядлий до танцю!

Танцюрист зупинився, відірвав ремінця, що метлявся, і кинув у вогонь.

— І справді, брат, — сказав він; і, сівши, витяг з ранця обривок французького синього сукна і став обмотувати ним ногу. — Від пари зашпари зайшли, — додав він, витягаючи ноги до вогню.

— Незабаром нові видадуть. Кажуть, переб’ємо до кінця, тоді всім по подвійному товару.

— А бач, сучий син Петров, відстав-таки, — сказав фельдфебель.

— Я його давно помічав, — сказав другий.

— Та що, солдатина...

— А в третій роті, казали, за вчорашній день дев’ять чоловік недолічилися.

— Еге, от подумай, як ноги поморозиш, куди підеш?

— Е, пусте балакаєш! — сказав фельдфебель.

— Чи й тобі того ж хочеться? — докірливо спитав старий солдат, звертаючись до того, який сказав, що ноги поморозив.

— А ти що думаєш? — раптом підвівшись з-за багаття, пискливим і тремтячим голосом заговорив гостроносенький солдат, якого називали гавою. — Хто гладкий, той схудне, а худому смерть. Ось хоч би я. Несила мені, — раптом сказав він категорично, звертаючись до фельдфебеля, — накажи відіслати до госпіталю, ломота замучила; а то все одно відстанеш...

— Ну, годі, годі, — спокійно сказав фельдфебель.

Солдатик замовк, і розмова точилася далі.

— Нині мало хіба французів цих побрали; а чобіт, прямо сказати, на жодному справжніх нема, так, назва тільки, — почав один з солдатів нову розмову.

— Все козаки пороззували. Звільняли для полковника хату, виносили їх. Жаль дивитися, хлопці, — сказав танцюрист. — Розбуркали їх: то живий один, віриш, белькоче щось, по-своєму.