Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Давно в тебе молодчик цей? — спитав він Денисова.

— Сьогодні взяли, та нічого не знає. Я залишив його при собі.

— Ну, а решту ти куди діваєш? — спитав Долохов.

— Як куди? Відсилаю під розписку! — раптом почервонівши, вигукнув Денисов. — І сміливо скажу, що на моїй совісті нема жодної людини. Хіба тобі важко відіслати чи тридцять, чи триста чоловік під конвоєм до міста, щоб не бруднити, я прямо скажу, честі солдата.

— Ось молоденькому графчикові в шістнадцять років говорити ці милі речі пристойно, — з холодною посмішкою сказав Долохов, — а тобі вже це облишити час.

— Що ж, я нічого не говорю, я тільки кажу, що я неодмінно поїду з вами, — боязко промовив Петя.

— А нам з тобою пора, брат, кинути ці милі речі, — продовжував Долохов, наче він мав особливу приємність говорити на цю тему, що дратувала Денисова. — Ну, цього ти нащо взяв до себе? — сказав він, похитуючи головою. — Тому, що тобі його жаль? Ми ж знаємо ці твої розписки. Ти пошлеш їх сто чоловік, — прийдуть тридцять. Помруть з голоду або поб’ють. То хіба не однаково їх не брати?

Осавул, примружуючи світлі очі, схвально кивав головою.

— Це однаково, тут міркувати нема чого. Я на свою душу взяти не хочу. Ти кажеш — помруть. Ну, добре. Тільки б не від мене.

Долохов засміявся.

— Хто ж їм забороняв мене двадцять разів піймати? А піймають же — мене й тебе, з твоїм рицарством, все одно на осичину. — Він помовчав. — Однак, треба діло робити. Послати мого козака з в’юком! У мене два французьких мундири. Що ж, їдемо зі мною? — спитав він Петю.

— Я? Авжеж, неодмінно, — почервонівши майже до сліз, вигукнув Петя, кидаючи погляд на Денисова.

Знову в той час, як Долохов засперечався з Денисовим про те, що треба робити з полоненими, Петя відчув ніяковість і квапливість; але знову не встиг зрозуміти добре того, про що вони говорили. «Коли так думають великі, відомі, виходить, так треба, виходить, це добре, — думав він. — А головне, треба, щоб Денисов не смів думати, що я послухаюсь його, що він може мною командувати. Неодмінно поїду з Долоховим до французького табору. Він може, і я можу!»

На всі переконування Денисова не їхати Петя відповідав, що він теж звик усе робити ретельно, а не навмання, і що він про небезпеку для себе ніколи не думає.

— Бо — погодьтеся самі — якщо не знати певно, скільки там, від цього залежить життя, можливо, сотень, а тут лише ми. І потім мені дуже цього хочеться, і неодмінно, неодмінно поїду, ви вже мене не вдержите, — говорив він, — тільки гірше буде...

Одягнувши французькі шинелі й ківери, Петя і Долохов поїхали на ту просіку, з якої Денисов дивився на табір, і, виїхавши з лісу в цілковитій пітьмі, спустились у видолинок. З’їхавши вниз, Долохов звелів козакам, які супроводили його, дожидатися його тут і поїхав швидкою риссю шляхом до мосту. Петя, завмираючи від хвилювання, їхав з ним поруч.

— Якщо попадемося, я живим не здамся, в мене пістолет, — прошептав Петя.

— Не говори по-російському, — швидким шепотом промовив Долохов, і в ту ж хвилину в темряві почувся вигук: «Qui vive?» [408] і дзенькнула зброя.

Кров ударила Петі в обличчя, і він схопився за пістолет.

— Landers du 6-me [409], — промовив Долохов, не притримуючи коня і не пускаючи його швидше. Чорна постать вартового стояла на мосту.

— Mot d’ordre? [410]— Долохов притримав коня і поїхав ступою.

— Dites done, le colonel Gérard est ici? [411]— спитав він.

— Mot d’ordre! — не відповідаючи, сказав вартовий, заступаючи дорогу.

— Quand im officier fait sa ronde, les sentinelles ne demandent pas le mot d’ordre... — крикнув Долохов, раптом спалахнувши, наїждждючи конем на вартового. — Je vous demande si le colonel est ici? [412]

І, не чекаючи відповіді вартового, який зійшов з дороги, Долохов ступою поїхав під гору.

Помітивши чорну тінь чоловіка, що переходив через дорогу, Долохов зупинив його і спитав, де командир і офіцери. Чоловік цей, солдат з мішком на плечі, зупинився, підійшов близько до коня Долохова і, доторкуючись до нього рукою, просто і щиро розповів, що командир і офіцери — вище на горі, з правого боку, на подвір’ї ферми (так він називав панську садибу).

Проїхавши дорогою, з обох боків якої чутно було від багать французький говір, Долохов повернув на подвір’я панського будинку. Проїхавши у ворота, він зліз з коня і підійшов до великого палаючого вогнища, навколо якого, голосно розмовляючи, сиділо кілька чоловік. У казанку скраю варилося щось, і солдат у ковпаку і в синій шинелі, стоячи навколішки, яскраво освітлений вогнем, мішав у ньому шомполом.