Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Знову Дохтурова посилають туди у Фомінське і звідти в Малий Ярославець, у те місце, де був останній бій з французами, і в те місце, з якого, очевидно, уже починається загибель французів, і знову багатьох геніїв та героїв описують нам у цей період кампанії, але про Дохтурова ні слова, або дуже мало, або сумнівно. Це ось умовчування про Дохтурова очевидніше за все доводить його гідність.

Природно, що людині, яка не розуміє ходу машини і спостерігає її дію, здається, що найважливішою частиною цієї машини є та тріска, що випадково потрапила в неї і, заважаючи її ходові, сіпається в ній. Людина, не знаючи будови машини, не може зрозуміти того, що не ця тріска, яка псує і заважає роботі, а та маленька, передаточна шестерня, що нечутно крутиться, є однією з найістотніших частин машини.

10 жовтня, того самого дня, як Дохтуров пройшов половину дороги до Фомінського і зупинився в селі Аристові, готуючись точно виконати даний наказ, усе французьке військо, в своєму судорожному русі дійшовши до позиції Мюрата, як здавалось, для того, щоб дати бій, раптом без причини повернуло ліворуч на новий Калузький шлях і стало входити у Фомінське, в якому раніш стояв один Брусьє. У Дохтурова під командою в цей час були, крім Дорохова, два невеликі загони Фігнера і Сеславіна.

Увечері 11 жовтня Сеславін приїхав у Аристово до начальства з пійманим полоненим французьким гвардійцем. Полонений казав, що війська, які ввійшли сьогодні у Фомінське, становили авангард всієї великої армії, що Наполеон був тут-таки, що вже п’ятий день як армія вся вийшла з Москви. Того ж вечора дворак, прийшовши з Боровська, розповів, що він бачив вступання величезного війська у місто. Козаки з загону Дорохова доносили, що вони бачили французьку гвардію, яка йшла шляхом до Боровська. З усіх цих вістей стало очевидно, що там, де думали застати одну дивізію, тепер була вся армія французів, яка йшла з Москви у несподіваному напряму — старим Калузьким шляхом. Дохтуров нічого не хотів розпочинати, бо йому неясно було тепер, у чому полягає його обов’язок, йому наказано було атакувати Фомінське. Але в Фомінському перше був лише Брусьє, тепер була вся французька армія. Єрмолов хотів зробити за своїм розсудом, але Дохтуров наполягав на тому, що йому треба мати наказ від ясновельможного. Вирішено було послати донесення у штаб.

Для цього було обрано тямущого офіцера, Болховітінова, який, крім письмового донесення, мав на словах розповісти всю справу. О дванадцятій годині ночі Болховітінов, одержавши конверта і словесний наказ, помчав у супроводі козака з запасними кіньми до головного штабу.

Ніч була темна, тепла, осіння. Ішов дощик уже четвертий день. Двічі перемінивши коней і за півтори години промчавши тридцять верст болотистою, грузькою дорогою, Болховітінов о другій годині ночі був у Леташовці. Злізши біля хати, де на тину була вивіска «Головний Штаб», і кинувши коня, він увійшов до темних сіней.

— Чергового генерала скоріше! Дуже важливе! — промовив він до когось, що підводився і сопів у темряві сіней.

— Звечора нездорові дуже були, третю ніч не сплять, — по-заступницькому прошепотів денщицький голос. — Уже ви капітана розбудіть спочатку.

— Дуже важливе, від генерала Дохтурова, — сказав Болховітінов, намацавши відчинені двері і входячи в них. Денщик пройшов поперед нього і став будити когось:— Ваше благородіє, ваше благородіє — кульєр!

— Що, що? Від кого? — говорив чийсь сонний голос.

— Від Дохтурова і від Олексія Петровича. Наполеон у Фомінському, — сказав. Болховітінов, не бачачи в темряві того, хто питав його, але по голосу гадаючи, що це не Коновніцин.

Розбуджений чоловік позіхав і потягався.

— Будити мені його не хочеться, — сказав він, обмацуючи щось. — Дуже хворий! Може, так, чутки.

— Ось донесення, — сказав Болховітінов, — наказано відразу ж передати черговому генералові.

— Стривайте, світло засвічу. Куди ти, клятий, завжди заткнеш? — звертаючись до денщика, сказав той, що потягався. Це був Щербинін, ад’ютант Коновніцина. — Знайшов, знайшов, — додав він.

Денщик кресав вогонь, Щербинін обмацував свічник.

— Ах, мерзенні, — з огидою сказав він.

При світлі іскор Болховітінов побачив молоде обличчя Щербиніна зі свічкою; в передньому кутку спав ще один чоловік. Це був Коновніцин.

Коли спочатку синім, потім червоним полум’ям зайнялися від труту сірники, Щербинін засвітив лойову свічку, зі свічника якої побігли прусаки, що обглодували її, і оглянув вісника. Болховітінов був весь у болоті і, обтираючись рукавом, розмазував його по обличчю.