Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Відтоді, як вона стала доглядати його, завжди його обіймало це фізичне відчуття її близькості. Вона сиділа у кріслі, боком до нього, заступаючи собою від нього світло свічки, і плела панчоху. (Вона вивчилася плести панчохи після того, як князь Андрій одного разу сказав їй, що ніхто так не вміє доглядати хворих, як старі няні, які плетуть панчохи, і що в плетінні панчохи є щось заспокійливе.) Тонкі пальці її швидко перебирали дротики, які зрідка стикалися, і замислений профіль її опущеного обличчя йому було ясно видно. Вона зробила порух — клубок скотився з її колін. Вона здригнулася, оглянулась на нього і, заслоняючи свічку рукою, обережним, гнучким і точним рухом нагнулася, підняла клубок і прибрала попередню позу.

Він дивився на неї, лежачи нерухомо, й бачив, що їй треба було після свого руху зітхнути на всі груди, але вона не наважувалась цього зробити і обережно переводила дух.

У Троїцькій лаврі вони розмовляли про минуле, і він сказав їй, що якби він був живий, він вічно дякував би богові за свою рану, яка звела його знову з нею; але відтоді вони ніколи не розмовляли про майбутнє.

«Могло чи не могло це бути? — думав він тепер, дивлячись на неї і прислухаючись до легкого стального звуку дротиків. — Невже тільки на те так чудно звела мене з нею доля, щоб мені померти?.. Невже мені відкрилась істина життя лише для того, щоб я жив у брехні? Я люблю її більше за все на світі. Але що ж робити мені, коли я люблю її?» — сказав він, і він раптом мимоволі застогнав, за звичкою, яку він набув під час своїх страждань.

Почувши цей звук, Наташа поклала панчоху, перегнулася ближче до нього і раптом, побачивши його очі, які світилися, підійшла до нього легким кроком і нагнулася.

— Ви не спите?

— Ні, я давно дивлюсь на вас; я відчув, коли ви увійшли. Ніхто не дає мені тієї м’якої тиші так, як ви... того сяйва. Мені так і хочеться плакати від радості.

Наташа присунулась ближче до нього. Обличчя її променилось радісним захватом.

— Наташо, я занадто люблю вас. Більше за все на світі.

— А я? — Вона одвернулась на мить. — А чому занадто? — спитала вона.

— Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в душі, у глибині душі, буду я жити? Як вам здається?

— Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши його за обидві руки.

Він помовчав.

— Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її.

Наташа була щаслива і схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.

— Однак ви не спали, — сказала вона, стримуючи свою радість. — Постарайтеся заснути... будь ласка.

Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічка і знову прибрала попередню позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі його світились їй назустріч. Вона задала собі завдання на панчосі і сказала собі, що доти вона не оглянеться, поки не закінчить його.

Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув. Він спав недовго і раптом у холодному поті тривожно прокинувся.

Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час, — про життя і смерть. І більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.

«Любов? Що таке любов? — думав він. — Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю. Все зв’язане лише нею. Любов є бог, і померти — означає мені, часточці любові, повернутися до загального і вічного джерела». Думки ці здалися йому втішними. Але це були тільки думки. Чогось невистачало в них, щось було однобічне, особисте, розумове — не було очевидності. І був той самий неспокій і неясність. Він заснув.

Йому снилося, що він лежить у тій самій кімнаті, в якій він лежав насправді, але що він не поранений, а здоровий. Багато різних людей, нікчемних, байдужих, з’являється перед князем Андрієм. Він говорить з ними, сперечається, про щось непотрібне. Вони збираються їхати кудись. Князь Андрій туманно пригадує, що все це нікчемне, і що в нього є інші, важливіші турботи, але говорить далі, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потрохи непомітно всі ці люди починають зникати і все замінюється одним питанням про зачинені двері. Він встає і йде до дверей, щоб засунути засув і замкнути їх. Від того, встигне він чи не встигне замкнути їх, залежить усе. Він іде, поспішає, але ноги його не рухаються, і він знає, що не встигне замкнути дверей, проте болісно напружує всю свою силу. І тяжкий страх охоплює його. І цей страх є страх смерті: за дверима стоїть воно. Але в цей самий час, як він безсило-незграбно підповзає до дверей, це щось жахливе, вже натискаючи з другого боку, ломиться в них. Щось не людське — смерть — ломиться в двері, і треба втримати їх. Він хапається за двері, напружує останню силу — замкнути вже не можна — хоча б втримати їх; але він кволий, неповороткий, і під натиском страхіття двері відчиняються і знову зачиняються.