Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Тс, тц... — сказав маленький чоловік. — Гріха ж то, гріха... — швидко додав він, і, наче слова його завади були готові в роті його і ненароком вилітали з нього, він говорив далі: — Чого ж це, пане, ви так у Москві залишились?

— Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненароком залишився, — сказав П’єр.

— Та як же вони взяли тебе, соколику? з домівки твоєї?

— Ні, я пішов на пожежу, а тут вони схопили мене, судили як палія.

— Де суд, там і неправда, — вставив маленький чоловік.

— А ти давно тут? — спитав П’єр, дожовуючи останню картоплину.

— Я? Тієї неділі мене взяли зі шпиталю в Москві.

— А ти хто, солдат?

— Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали, не гадали.

— Ну що, тобі скучно тут? — спитав П’єр.

— Як не скучати, соколику. Мене Платоном звати; Каратаєви прізвище, — додав він, видно для того, щоб полегшити П’єру звертання до нього. — Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв’як капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди, — додав він швидко.

— Як, як це ти сказав? — спитав П’єр.

— Я тобто? — спитав Каратаєв. — Я кажу: не нашим умом, а божим судом, — сказав він, думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: — Як же у вас, пане, і родові маєтки є?! Дім є? Виходить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоч П’єр не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це. Він, видно, був засмучений тим, що в П’єра не було батьків, особливо — матері.

— Жінка для поради, теща для розради, а нема миліше за рідну матінку! — сказав він. — Ну, а дітки є? — все розпитував він. Заперечна П’єрова відповідь знову, видно, засмутила його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть. Тільки б у згоді жити...

— Та тепер однаково, — мимоволі сказав П’єр.

— Ех, чоловіче добрий, — відповів Платон. — Від торби та від в’язниці ніколи не відмовляйся. — Він вмостився краще, прокашлявся, очевидно готуючись до довгої розповіді. — Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома, — почав він. — Маєток у нас багатий, землі чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити бога. З сімома батечко косити виходив. Жили добре. Христяни справжні були. Сталося... — і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався сторожеві, як його сікли, судили й віддали в солдати. — Що ж, соколику, — говорив він зміненим від усмішки голосом, — думали, горе, аж ні, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п’ятеро дітей, — а в мене, дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатства бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Давлюся — ще краще живуть. Хвостів повне подвір’я, молодиці вдома, два брати на заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх — віриш — поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? — каже. — Так-то, друже мій милий. Лихо голови шукає. А ми все судимо: те недобре, те негаразд. Наше щастя, друже мій, Як вода у волоку: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема. Так-то. — І Платон пересів на своїй соломі.

Помовчавши якийсь час, Платон встав.

— Що ж, десь певне, спати хочеш? — сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:

— Господи, Ісусе Христе, Миколо угоднику, Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе, Миколо угоднику! Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — закінчив він, вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому. — Ось так-то. Поклади, боже, камінчиком, підведи калачиком, — промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.

— Яку це ти молитву читав? — спитав П’єр.

— Га? — промовив Платон (він уже був заснув). — Читав що? Богу молився. А ти хіба не молишся?

— Ні, і я молюся, — сказав П’єр. — А що ти говорив: Фрола і Лавра?

— Аякже, — швидко відповів Платон, — коняче свято. І скотину жаліти треба, — сказав Каратаєв. — Ач, шельма, скрутився. Угрівся, сучий син, — сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, одразу заснув.

Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари барака видно було вогонь; але в бараку було тихо й темно. П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних підвалинах, рухався в його душі.