Лев Толстой - Війна і мир 3-4

П’єрова постать з дитиною на руках тепер була більш визначна, ніж перше, і коло нього зібралася група росіян, чоловіків та жінок.

— Чи загубив кого, добрий чоловіче? Самі ви з благородних, чи що? Чия це дитина? — питали його.

П’єр відповідав, що дитина тієї жінки в чорному салопі, що сиділа з дітьми на цьому місці, і питав, чи не знає хто її і куди вона перейшла.

— Та це ж Анфьорови, як видно, — сказав старий диякон, звертаючись до рябої жінки. — Господи помилуй, господи помилуй, — додав він звичним басом.

— Де Анфьорови? — сказала жінка. — Анфьорови ще зранку виїхали. Це або Марії Миколаївни, або Іванових.

— Він каже — жінка, а Марія Миколаївна — пані, — промовив дворак.

— Та ви знаєте її, зуби довгі, худа, — казав П’єр.

— Це ж і є Марія Миколаївна. Вони пішли в сад, як тут вовки оці наскочили, — сказала жінка, показуючи на французьких солдатів.

— О, господи помилуй, — додав знову диякон.

— Ви підіть туди он, вони там. Вона і є. Все побивалася, плакала, — сказала знову жінка. — Вона і є. Осюди ось.

Але П’єр не слухав жінок. Він уже кілька секунд, не зводячи очей, дивився на те, що робилося за кілька кроків від нього. Він дивився на вірменську сім’ю і на двох французьких солдатів, які підійшли до вірменів. Один з цих солдатів, маленький верткий чоловічок, був у синій шинелі, підперезаній мотузкою. На голові в нього був ковпак, і ноги були босі. Другий, який особливо вразив П’єра, був довгий, сутулуватий, білявий, худий чоловік з повільними рухами й ідіотичним виразом обличчя. Цей був у фризовому капоті, в синіх штанах і в великих драних ботфортах. Маленький француз, без чобіт, у синій шинелі, підійшовши до вірменів, відразу, сказавши щось, узявся за ноги старика, і старик зараз же квапливо став скидати чоботи. Другий, у капоті, зупинився навпроти красуні-вірменки і мовчки, нерухомо, тримаючи руки в кишенях, дивився на неї.

— Візьми, візьми дитину, — промовив П’єр, віддаючи дівчинку і владно й поспішно звертаючись до жінки. — Ти віддай їм, віддай! — майже крикнув він на жінку, садовлячи дівчинку, яка закричала, на землю, і знову оглянувся на французів та на вірменську сім’ю. Старий уже сидів босий. Маленький француз стягнув з нього другого чобота і постукав чобітьми один об один. Старий, схлипуючи, говорив щось, але П’єр тільки мигцем бачив це; вся увага його була звернута на француза в капоті, який у цей час, повільно розхитуючись, підступився до молодої жінки і, вийнявши руки з кишень, взявся руками за її шию.

Красуня-вірменка сиділа нерухомо в тій самій позі, опустивши довгі вії, і наче не бачила й не почувала, що робив з нею солдат.

Поки П’єр пробіг ті кілька кроків, які відділяли його від французів, довгий мародер у капоті вже рвав з шиї вірменки намисто, що було на ній, і молода жінка, хапаючись руками за шию, кричала пронизливим голосом.

— Laissez cette femme! [303]— лютим голосом прохрипів П’єр, хапаючи довгого, сутулуватого солдата за плечі і відкидаючи його. Солдат упав, підвівся і побіг геть. Але товариш його, кинувши чоботи, вийняв тесака і грізно рушив на П’єра.

— Voyons, pas de bêtises! [304]— крикнув він.

П’єра охопив той захват люті, в якому він нічого не пам’ятав і в якому сила його збільшувалась у десять разів. Він кинувся на босого француза і перше, ніж той встиг вийняти свого тесака, збив його з ніг і молотив по ньому кулаками. З усіх боків залунав схвальний галас натовпу і одночасно з-за рогу з’явився кінний роз’їзд французьких уланів. Улани риссю під’їхали до П’єра та француза і оточили їх. П’єр нічого не пам’ятав з того, що було далі. Він пам’ятав, що він бив когось, його били і що під кінець він відчув, що руки його зв’язані, що натовп французьких солдатів стоїть навколо нього і обшукує його одяг.

— Il a un poignard, lieutenant [305], — були перші слова, що їх зрозумів П’єр.

— Ah, unearme! [306]— сказав офіцер і звернувся до босого солдата, якого було взято з П’єром.

— Cest bon, vous direz tout cela au conseil de guerre [307], — сказав офіцер. І зразу по тому повернувся до П’єра:— Parlez-vous français, vous? [308]

П’єр оглядався навколо себе налитими кров’ю очима і не відповідав. Певне, обличчя його здавалось дуже страшним, бо офіцер щось пошепки сказав, і ще чотири улани відділились від команди і стали обабіч П’єра.

— Parlez-vous français? [308]— повторив йому запитання офіцер, тримаючись на віддалі від нього. — Faites venir l’interprête [309]. — З-за рядів виїхав маленький чоловічок у цивільному російському одягу. П’єр по вбранню і по вимові одразу впізнав у ньому француза з однієї московської крамниці.