Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Поїзд Ростових цієї ночі стояв у Митищах, за двадцять верст від Москви. 1 вересня вони виїхали так пізно, на шляху так багато було повозок і військ, стільки речей було забуто, і за ними посилали двораків, що цієї ночі було вирішено ночувати за п’ять верст від Москви. Другого ранку прокинулись пізно, і знову було стільки зупинок, що доїхали тільки до Великих Митищ. О десятій годині пани Ростови й поранені, які їхали з ними, всі розмістилися по подвір’ях і в хатах великого села. Слуги, кучери Ростових і денщики поранених, упоравшись коло панів, повечеряли, дали корму коням і вийшли на ганок.

У сусідній хаті лежав поранений ад’ютант Раєвського, з розбитою кистю руки, і страшенний біль, який він почував, примушував його жалісно, не перестаючи, стогнати, і стогін цей страшно лунав у осінній темряві ночі. Першої ночі ад’ютант цей ночував у тій самій оселі, де стояли Ростови. Графиня казала, що вона не могла склепити очей від цього стогону,і в Митищах перейшли до гіршої хати тільки для того, щоб бути далі від цього пораненого.

Один з двораків у темряві ночі, з-за високого кузова карети, що стояла біля під’їзду, помітив Другу невелику заграву пожежі. Одну заграву давно вже видно було, і всі знали, що це горять Малі Митищі, які підпалили мамоновські козаки.

— А це ж, братці, друга пожежа, — сказав денщик.

Усі звернули увагу на заграву.

— Таж казали, Малі Митищі мамоновські козаки запалили.

— Вони! Ні, це не Митищі, це далі.

— Глянь-но, наче в Москві.

Двоє з двораків зійшли з ганку, зайшли за карету і сіли на підніжок.

— Це лівіше! Як же, Митищі онде, а це зовсім з іншого боку.

Кілька двораків приєднались до перших.

— Ач, палахкотить, — сказав один, — це, панове, в Москві пожежа: або в Сущевській, або в Рогозькій.

Ніхто не відповів на це зауваження. І досить довго всі ці люди мовчки дивилися, як розгоряється далеке полум’я нової пожежі.

Старик, графів камердинер (як його називали), Данило Терентійович підійшов до юрми і гукнув на Мишку.

— Ти чого не бачив, шалапуте... Граф покличе, а нікого нема; іди одяг збери.

— Та я тільки по воду біг, — сказав Мишка.

— А як ви думаєте, Даниле Терентійовичу, це ж наче у Москві заграва? — сказав один з лакеїв.

Данило Терентійович нічого не відповів, і довго знову всі мовчали. Заграва розходилась і коливалася далі й далі.

— Нехай бог милує!.. Вітер та суш... — знову сказав голос.

— Глянь-но, як пішло. О господи! аж галки видно. Господи, помилуй нас грішних!

— Погасять, надісь.

— Кому гасити? — почувся голос Данила Терентійовича, який мовчав досі. Голос його був спокійний і повільний. — Москва і є, братці, — сказав він, — вона, матінка білока... — голос його урвався, і він раптом по-старечому схлипнув. І наче тільки цього й чекали всі, щоб зрозуміти те значення, яке мала для них ця заграва. Почулися зітхання, слова молитви і схлипування старого графового камердинера.

Камердинер, повернувшись, повідомив графа, що горить Москва. Граф надів халата і вийшов подивитися. З ним вийшла І Соня, яка ще не роздягалася, і madame Schoss. Наташа і графиня самі залишалися в кімнаті. (Петі не було більш з родиною; він пішов уперед зі своїм полком, що йшов до Троїці.)

Графиня заплакала, почувши звістку про пожежу Москви. Наташа, бліда, з застиглим поглядом, сидячи під образами на лаві (на тому самому місці, на якому вона сіла, приїхавши), зовсім не звернула уваги на батькові слова. Вона прислухалася до чутного через три будинки безугавного стогону ад’ютанта.

— Ой, який жах! — сказала, повернувшись знадвору, промерзла і злякана Соня. — Я гадаю, вся Москва згорить, страшна заграва! Наташо, подивись тепер, звідси з віконця видно, — сказала вона до сестри, очевидно, бажаючи чим-небудь розважити її. Але Наташа подивилась на неї, мовби не розуміючи того, що до неї казали, і знову втупила очі в ріг печі. Наташа перебувала в цьому стані остовпіння з нинішнього ранку, з того самого часу, як Соня, на подив і досаду графині, не знати для чого, вирішила сказати Наташі про поранення князя Андрія і про його присутність у їхньому поїзді. Графиня розсердилась на Соню так, як вона рідко сердилася. Соня плакала і просила пробачення і тепер, ніби намагаючись загладити свою вину, безперестанно упадала коло сестри. — Подивись, Наташо, як страшно горить, — сказала Соня.

— Що горить? — спитала Наташа. — Ага, Москва.

І ніби для того, щоб не образити Соні відмовою і відкараскатись від неї, вона подалася головою до вікна, подивилась так, що, очевидно, не могла нічого бачити, і знову прибрала свою попередню позу.