Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Мені не треба. Я запізнююся.

— Не смій нікуди йти, доки не розповіси, як саме ти відкрив для себе гроші.

— Цілком випадково. Хоча, можливо, все відбувається у свій час, а випадковість — це лиш ілюзія… Знаєш Еладіо з автомайстерень? Його хотіли оштрафувати за недотримання санітарних норм у вбиральні. І я його виручив, бо інспектор — мій друг. Еладіо сказав, що віддячить мені за послугу й допоможе заробити великі гроші. Я відмовлявся: ми з Рехіною живемо собі добре, спокійно, нічого нам не потрібно — та він таки вмовив мене придбати квартиру на виплат.

— Тобто нерухомість? Як Рей?

— Не знаю, як там Рей, а я, щоб дати раду з усіма внесками, мусив відмовитися від додаткових витрат. У тому числі й від розваг із подругами Рехіни.

— Ти розважався з жінчиними подругами?

І знову хтось гарикнув.

— У тебе в сусідній кімнаті, мабуть, лев сидить.

— Це Ісідоріто. Спить, бідолаха.

— Жінчині подруги — то завжди щонайперші серед доступних. Та ось незбагненність людської природи: я враз перестав цікавитися любовними справами. А чому? Бо практики не стало — чи, якщо хочеш, забракло новизни. З іншого боку, я зацікавився капіталом і накопиченням власності.

— Хіба тобі однієї квартири мало?

— Я замислився, що отримає Нестор, мій син, коли сплатить податок на спадщину.

— Воістину похоронна думка, — проказав Відаль, наслідуючи Джимі.

— Скоріше просто природна. Ти скажеш, що після злиднів чоловікові захочеться спокійного життя. А я, щойно виплатив за одну квартиру, вплутався в купівлю наступної. Так і кручуся, на повну котушку. Ну, але серйозно — чого ти не хочеш піти на футбол?

— Не заздрю я твоєму малому. Став нянькою при стариганях.

— Скільки тобі товкмачити: ти не старий. І знаєш що? Мій син казав, що він тебе запрошує.

— О котрій ви йдете?

— О дванадцятій.

— Гаразд. Якщо я доти не прийду — ідіть самі.

— Спробуй прийти. Тобі треба розвіятися.

Ісідоріто все ще спав. Не так від голоду, як для того, щоб дати синові перепочити, Відаль самотужки зготував собі перекуску: зварив на твердо яйце («Потім колотиме в боці, як віднедавна»), підсмажив грінки, відкраяв скибку чубутського сиру [19] Ідеться про сир, виготовлений за рецептом, який походить із долини річки Чубут в однойменній провінції Аргентини. , узяв айвового джему й налив келих вина. Швидко поїв, накинув на плечі пончо, глянув на годинник. Якщо не гаяти ні хвилини, їх іще можна застати. Зустрівши в під’їзді Неліду, Відаль подумав, що їй не треба навіть чепуритися, як Антонії й іншим сусідкам. У звичайній святковій сукні вона вже була прегарна. Відаль міркував, як висловити дівчині свій захват, але, боячись, що це видасться недоречним залицянням, заговорив про погоду: мовляв, ніяк не потепліє.

— А мені відчувається навпаки, — заперечила Неліда.

— Пора б уже.

До них, накульгуючи, підійшов консьєрж і, чемно привітавшись, нехай мимохідь, долучився й собі до розмови.

— Правду кажете, — мовив він. — Затягнувся цього року холод аж до Різдва Предтечі.

— Таки так, — відповів Відаль. — Я вже промерз до кісток.

— Свинство це достеменне, — озвався консьєрж, начебто сам до себе. — Вогкість, застуда, грип…

— Що це з ним? — запитав Відаль, щойно консьєрж відійшов.

— Тобто?

— Він мовби сам не свій. Згорблений і кульгає, як завжди, але наче принишк.

— А що ви хочете? Його ж відлупцювали палицями.

— Нарешті він дістав по заслузі. Сильно побили?

— Добряче. У цьому ж під’їзді. Хіба ви не чули?

— Так, тепер пригадав. Уранці якось?

— Опівдні.

— Так, саме опівдні, в четвер, — Відаль подумав, що для балачок про консьєржа вона занадто вродлива, тому запитав: — Чого це така красуня стоїть тут сама, на порозі?

Він хотів зробити дівчині комплімент, але спромігся лише на незграбну безцеремонність.

— Чекаю на свого жениха, — відрізала Неліда.

Ці слова встановили між ними дистанцію. Відаль усміхнувся, сумно поглянув на Неліду й пішов, хитаючи головою. Яке безглуздя, думалося йому, він, дорослий чоловік, хвилюється через бажання позалицятися до дівчиська, а надто через одненьку невинну розмову. Це взагалі непростимо. Так, намагаючись опанувати себе, Відаль роззирнувся, нібито щось шукав, і тихо промовив: «Нестор не перебільшував. Ранок і справді гарний». Він ішов, огинаючи смітники, розставлені обабіч вулиці довгими паралельними рядами. Вони стільки років товаришують із Нестором; чому ж донині Відаль зовсім його не знав? Чи він аж такий байдужий? «Звісно, допитливим мене назвати важко, а без цікавості й відкриттів не буває; одначе всі допитливі люди, яких мені випадало знати, дурні». Виявляється, Нестор може вхопити суть і викласти її доступними словами. І як не полюбити його після історії про гроші та клинів із себе самого? Так багато говориться про самотність, але хіба можна бути самотнім із друзями?