Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Першим же ударом ручних гранат підкосило й Шмідта. Один осколок влучив йому в голову, іншими відірвало три пальці. Втиснувши лице в землю, він лежав поблизу бліндажа, який ще довший час притягав на себе інтенсивний вогонь рушниць і ручних гранат.

Нарешті все стихло; англієць здобув і цю частину позиції. Шмідт, можливо взагалі єдина ще жива душа в цілому яру, почув кроки, що віщували наближення нападників. Відразу після цього тут-таки над землею пролунали дзвінкі постріли з рушниць і гехкання вибухівки та газових бомб, якими викурювали бліндаж. Та навіть після цього надвечір звідти ще виповзло декілька живих, які забились у захищеному закутку. Мабуть, саме з них і складалися ті групки полонених, що потрапили до рук штурмовим загонам. їх підібрали й занесли англійські санітари.

Невдовзі впав і Комбль, після того як мішок під Фрежикюр-Ферм стягнувся. Останніх його захисників, що в часі вогню перебували в катакомбах, прикінчили в бою за руїни церкви.

А тоді ця місцевість стихла, аж поки навесні 1918 року ми її не відвоювали.

Провівши чотирнадцять днів у лазареті й ще стільки ж у відпустці, я знову вирушив у полк, що стояв на позиції під Десно, зовсім близько від вже добре знайомої нам Великої Траншеї. По прибутті я залишався там два дні, й ще стільки ж — у стародавньому гірському селищі Аттоншатель. А потім з вокзалу Марс-ля-Тур ми знов на всіх парах вирушили в напрямку Сомми.

Нас висадили в Боані й поселили в Бранкурі. В цій місцевості, де згодом ми не раз ще бували, населення складається з рільників, проте майже в кожному домі стоїть ткацький верстат.

Мене розквартирували в одного подружжя, що мало доволі таки гарненьку доньку. Ми ділили дві кімнати, з яких складалася хатина, й вечорами мені доводилося проходити через подружню спальню.

Відразу першого ж дня батько родини попросив мене написати від його імені скаргу місцевому комендантові, бо якийсь сусід схопив його за горлянку, відлупцював та ще й, під крики « Demande pardon! » [21] «Demande pardon!» (франц.) — «Прошу вибачення!» , грозився вбити.

Коли одного ранку я хотів вийти з кімнати на службу, донька з протилежного боку підперла двері. Я подумав, що це один з її жартиків, і теж з усієї сили наліг зі свого боку на двері, які під нашим спільним натиском злетіли з завіс, так що ми разом з ними зробили кілька кроків кімнатою. Раптом перегородка впала, і красуня — на своє й моє зніяковіння і неабияк розвеселивши матусю — постала переді мною в убранні Єви.

Ніколи я ще не чув, щоби хтось лаявся так вигадливо, як ця «троянда Бранкура» на звинувачення сусідки, що її, мовляв, аж надто добре знають на певній сумнівній вулиці в Сан-Квентені. « Ah, cette pelure, cette pomme de terre pourrie, jetee sur un furnier! » [22] «Ah, cette pelure, cette pomme de terre pourrie, jetee sur un furnier!» (франц.) — «Ах, ця нікчема, ця гнила картоплина, викинута на смітник!» — аж клекотіла вона, носячись кімнатою з розчепіреними, мов пазурі, пальцями й не знаходячи, на кого б вилити свою лють.

Та й взагалі, звичаї в цій місцині були не надто вибагливі. Якось увечері я зібрався в гості до одного товариша, який мешкав на квартирі у згаданої вже сусідки, простацької красуні-фламандки, званої мадам Луїза. Я пішов навпростець садами й через маленьке віконце побачив, що мадам Луїза сидить за столом і призволяється з величенького кавника. Раптом двері відчинилися, і постоялець цього затишного житла, мов сновида й, на превеликий мій подив, не ретельніше за сновиду вбраний — увійшов до кімнати. Без слова він схопив кавник і впевнено влив собі в рот добрячу порцію кави. А тоді так само без слова вийшов. Відчувши, що не смію порушувати таку ідилію, я тихесенько забрався геть.

В цій місцевості панували вільні звичаї, що дивно контрастували з її сільським характером. Мабуть, це було якось пов'язано з ткацтвом, бо в містах і селах, де править веретено, завжди панує інший дух, ніж, наприклад, там, де тон задає ковальський молот.

Оскільки нас окремими ротами розквартирували по різних селах, вечорами нам вдавалося зібратись лише невеличким колом. Зазвичай наше товариство складалося з лейтенанта Боє, який командував другою ротою, лейтенанта Гайльманна, понурого вояки з вистреленим оком, хорунжого Горніка, який пізніше перейшов до паризьких летунів, і мене. Вечір у вечір ми споживали варену картоплю і ґуляш з бляшанки, а тоді на столі з'являлися карти й кілька пляшок «Польського вершника» або «Зеленого помаранча». Тут уже керував Гайльманн, що належав до людей, яким завжди все не так. Він мешкав на другосортній квартирі, зазнав другого за важкістю поранення або брав участь у другому за розміром похороні. І тільки його батьківщина — Верхня Силезія — була винятком: там було найбільше село, найбільша товарна залізнична станція і найглибша у світі шахта.