Ингеборг Бахман - Мáліна

Однак я мушу.

Мені ти не можеш брехати, я знаю це, добре знаю.

Саме тому, що цього я не потребую!

Чому ти смієшся? То не сором, якби ти могла це робити. Спробуй, але ти ж не зможеш.

А ти?

Я? Хіба ти мусиш про це питати?

Ні, не мушу.

Можу, звичайно, спробувати, іноді щось тобі не скажу. Як ти на це подивишся?

Згідна. Я ж мушу погодитись. Ти нічого не мусиш, ти можеш, Іване.

У той час як ми так легко знаходимо спільну мову, у місті триває масакра, нестерпні закиди, коментарі та уривки пліток кружляють по ресторанах, на прийняттях, у помешканні у Йорданів, Альтенвілів, Ванчурів, тим, хто бідніший, їх подають у журналах, унаочнених ілюстраціями, у газетах, кіно та книжках, в яких про речі йдеться в той спосіб, що вони відходять ніби з поклоном, однак заохочують до імітації, і кожен бажає стояти оголеним, догола роздягнути інших, щоб зникла будь-яка таємниця, виламана, мов шухляда, на ключ зачинена, але де не було таємниці, там ніколи не можна щось віднайти, а розгубленість після зломів, оголювань, перлюстрацій та обшуків дедалі зростає, і не палає більше неопалима купина [50] …і не палає більше неопалима купина… — Неопалима купина — у біблійній міфології терновий кущ, який горить і якимось чудом не згоряє. , немає жодного спалаху світла, ні в оп’янінні, ані у фанатичному отверезінні, і нависає над усіма головний закон всесвіту, незрозумілий, як ще ніколи.

Оскільки я та Іван завжди розповідаємо одне одному лише про щось добре, та часом іще таке, щоб посміятись від серця (ні над ким не глузуючи), оскільки заходимо так далеко, що всміхаємось навіть у стані задуми, тобто знаходимо спосіб, який дозволяє забутись на мить та знову прийти до себе, надіюсь, що ми змогли б передавати інфекцію. Помалу заражатимемо нею сусідів, одного за іншим, вірусом, про який я вже знаю, як його називати, і якби спалахнула від нього враз епідемія, допомогло б це тоді усім людям. Однак я знаю, як тяжко його здобути, як довго треба чекати, щоб дозріти до цієї інфекції, і як мені тяжко було і зовсім уже безпросвітно до того, коли це нарешті сталося!

Іван поглядає на мене питально, напевно я щось сказала, тому поспішаю відвернути його увагу. Я знаю ім’я цього вірусу, одначе остерігатимусь вимовляти його при Іванові.

Що ти бурмочеш там? Що нелегко здобути? Про яку недугу говориш?

Та зовсім не про недугу, не говорю про недугу, мені здається лише, що є речі, які нелегко здобути!

Або справді я говорю надто тихо, або Іван не розуміє того, що Маліна давно б зрозумів, відгадав, осягнув, він не може почути, що я мислю, ані що промовляю, а поза тим, я жодного слова не сказала йому про вірус.

Зі мною так багато чого траплялось останнім часом, що я нагромадила антитіл більше, ніж потребує людина для того, щоб мати імунітет, недовіра, байдужість, втрата страху після надто великих страхів, і я не знаю, як Іванові бути з оцим, як йому протистояти такому великому опорові, цій непозбутній біді, ночам, налаштованим на безсоння, невпинній нервозності, відреченню впертому від усього, але уже в першу мить, коли Іван зовсім не впав із неба, а, з усміхом в теплих очах, зненацька виріс переді мною на Ландштрассер Гауптштрассе, дуже високий і злегка схилений, усе враз вийшло із ладу, і тільки за це я повинна дати Іванові найвищі відзнаки, а найвищу за те, що він знову відкриває мене та наштовхується на ту, якою була і я раніше, на мої вже давніші верстви, звільняє моє засипане Я, і благословлятиму його за усі ці таланти, однак, за які, за які? Ще ж не видно кінця, він не сміє з’явитися, і тому зауважую лише найпростіший талант, який полягає в тому, що Іван повернув мені здатність сміятися.

Нарешті я почала зважати на свою плоть, тіло, яке від зневаги до нього стало мені байдужим, я відчуваю, як всередині все оживає, як м’язи вивільняються від судоми, яка їх невпинно зводила, як напруження відпускає гладку й поперек посмуговану мускулатуру, як обидві нервові системи рівночасно підлягають конверсії, бо нічого не відбувається виразніше, аніж саме оця конверсія, цей спокути процес, очищення, живий доказ, чіткий та фактичний, який піддається навіть вимірюванню та окресленню за допомогою найновіших метафізичних методик. Як то добре, що я в ту ж мить зрозуміла, що захопило мене тієї першої хвилі, і що завдяки тому я відразу, без лицемірства, без усілякого удавання, пішла разом з Іваном. Я не згаяла ані хвилі, бо подію таку, яку передбачити неможливо, про яку не вдасться заздалегідь дізнатись, щось почути чи прочитати, таку подію треба максимально поквапити, щоб вона змогла взагалі відбутися. Яка-небудь дрібниця могла її задушити ще в зародку, удавити, спинити від самого початку, бо надто вразливими є зародження та поява цієї найбільшої сили на світі, бо світ хворий, і не хоче до зволити, щоб з’явилась вона, ця здорова сила. Автомобільний клаксон міг би втрутитись до нашого першого речення, поліцейський міг би записувати погано запаркований моторолер, поміж нами міг би пройти нахабно якийсь перехожий із ґвалтом, водій будь-якого фургону із вантажем міг би закрити нам вид, Боже мій, неможливо навіть подумати, скільки всього могло б стати нам на заваді! Увагу мою могла б привернути сирена машини невідкладної допомоги, і я подивилася б на проїжджу частину вулиці замість того, щоб розглядати букет золотоглавих лілей у вітрині квіткарні, або хтось попросив би в Івана вогню, і мене б він тоді не побачив. Оскільки на нас чигало стільки загроз, оскільки навіть три фрази, промовлені тут, під вітриною, були б надто довгими, ми швидко покинули разом це гаряче й таке небезпечне місце, облишивши усілякі справи. Тому нам треба було достатньо часу, щоб вийти за межі перших коротких речень, які не мали жодного значення. Навіть не знаю, чи можна було б сьогодні сказати, про що ми говоримо між собою і чи можемо вести розмову як інші люди. Однак ми не квапимося. У нас попереду ще все життя [51] …все життя. — Однойменний вірш Пауля Целана (із книги «Мак і пам’ять»), а також літературна цитата з роману Льва Толстого «Війна і мир» (див. прим. до с. 149 [у електронній версії — прим. 289. — Прим. верстальника]). Один з лейтмотивів роману. , каже Іван.