Теодор Драйзер: Американська трагедія

Разом з Ейсою вона швидко пройшла до маленької кімнатки, що межувала з залом місії. Діти почули, як клацнув вимикач, як батьки заговорили стиха, і всі троє багатозначно переглянулись, хоч Френк був надто малий (йому минуло тільки десять років), щоб зрозуміти до ладу, що сталося. Навіть Джулія навряд чи цілком розуміла, що сталося. Але Клайд, більш обізнаний з життям, почувши фразу матері: «Вона втекла з кимось», прекрасно все зрозумів. Есті остогидло все це так, як і йому. Може, вона втекла з одним з тих франтів, яких він бачив на вулицях з вродливими дівчатами? Але куди? І що це за людина? В записці щось сказано, але мати не дозволила йому прочитати її. Занадто швидко відібрала. Шкода, що йому не пощастило нишком першому заглянути в неї.

— Як ти думаєш, вона зовсім втекла? — з сумнівом спитав він Джулію, коли батьки пішли. Джулія здавалась блідою й розгубленою.

— Звідки я знаю! — відповіла вона дещо роздратовано: горе батьків і вся ця таємничість схвилювали, и не менш, ніж вчинок Ести. — Вона мені нічого не казала. Я думаю, їй було соромно.

Джулія, стриманіша й спокійніша, ніж Еста і Клайд, завжди була ближча до батьків і тому засмутилась тепер дужче за інших дітей. Щоправда, вона не цілком розуміла, що сталося, але де прощо догадувалася, бо й вона часом розмовляла з іншими дівчатками, тільки стримано і обережно. Більш за все її сердило, що Еста обрала такий спосіб залишити сім’ю: втекла з дому потай від батьків, від братів, від неї, завдала батькам такого страшного горя! Це жахливо! Повітря було насичене лихом.

Батьки радилися в маленькій кімнатці, а Клайд сидів, глибоко замислившись: напружено й допитливо він думав про життя. Що ж зробила Еста? Невже це, як він із страхом припускав, одна з тих жахливих втеч, одна з тих не дуже гарних любовних історій, про які постійно шепталися хлопчаки иа вулицях і в школі? Яка ганьба, коли це так! Вона може ніколи не повернутися. Вона втекла з якимось чоловіком. В цьому, звичайно, криється щось ганебне й погане для дівчини, бо він завжди чув, що всі пристойні взаємини між юнаком і дівчиною, між мужчиною і жінкою завжди призводять до одного — до шлюбу. І ось, на додаток до всіх інших нещасть їх сім’ї, Еста зважилася на таке! Звичайно, їх життя, і без того досить похмуре, тепер стане ще похмуріше.

Скоро повернулися батьки. В обличчі м-с Гріфітс, все ще напруженому й розстроєному, щось відмінилося: може, в ньому тепер менше було розпачу, більше безнадійної покори.

— Еста вирішила поїхати від нас, у всякому разі на деякий час, — сказала вона, побачивши, що діти з цікавістю чекають пояснень. — Ви не повинні тривожитись за неї й багато думати про це. Я певна, що вона через якийсь час повернеться. Поки що, з деяких причин, вона пішла своїм шляхом. Нехай буде воля господня! («Благословенне ім’я господа», вставив Ейса.) Я думала, що вона була щаслива серед нас, але, мабуть, я помилялась. Очевидно, вона сама 1повинна пізнати життя. (Тут Ейса знову вимовив своє: «Тц! Тц! Тц!») Але ми не повинні погано думати про неї. Це ні до чого. Нехай керує нами лише любов і доброта.

Проте вона вимовила це з деякою суворістю, що суперечила змістові її слів; голос її дзвенів.

— Ми можемо тільки сподіватися, що вона незабаром зрозуміє, який безумний і легковажний її вчинок, і повернеться додому. Вона не може бути щаслива на тім шляху, на який ступила. Це не путь господа і не його воля. Вона надто молода і помилилася. Але ми прощаємо їй. Ми повинні простити. Наші серця повинні бути завжди відкриті для неї, повинні бути сповнені любові і ніжності.

Вона говорила, ніби звертаючись до великої аудиторії, та голос її звучав суворо й печально, обличчя було холодне, застигле.

— Тепер ідіть спати. Нам залишається тільки покладати надії на милость божу і молитися вранці, опівдні і ввечері, щоб ніяке зло не спостигло її. Так, хотіла б я, щоб вона не робила цього, — додала вона без будь-якого зв’язку з тим, що сказала раніше, очевидно, думаючи не про дітей, які стояли перед нею, а тільки про Есту.

Але Ейса!

«Що за батько!» часто думав згодом Клайд.

Окрім власного горя, він, здавалося, ще здатний побачити глибше горе дружини, — але нічого більше! Увесь цей час він стояв з безглуздим виглядом, нахиливши голову набік, — куценький, сивий, кучерявий, мізерний.

— Хай буде благословенне ім'я господнє,— вставляв він від часу до часу. — Ми не повинні закривати перед нею наші серця. Так, так, ми не повинні осуджувати. Ми повинні тільки покладати надії на краше. Так, так! Хвала господу! Звеличмо господа! Амінь! О так! Тц! Ти! Тц!