Теодор Драйзер: Американська трагедія

Він був такий зворушений своїм тріумфом, що взяв руки Клайда в свої, поцілував їх і потім схопив Клайда в обійми.

— Сину мій, сину мій, у тобі моя відрада. Істинно, в тобі господь явив правду свою і рятівну силу свою. Я це бачу. Я це почуваю. В твоєму зверненні до світу воістину пролунав голос самого господа!

І він сховав лист; вирішили, що його буде надруковано після смерті Клайда, не раніше. Але, навіть написавши такого листа, Клайд усе ж у деякі хвилини відчував сумнів. Чи вірно, що він врятований? За такий короткий строк? Чи може він так твердо і беззастережно уповати на бога, як він це заявив у своєму листі? Чи вірно це? Життя — таке дивне. Майбутнє таке темне. Чи правда, що є потойбічне життя, що є бог, який зустріне його з любов’ю, як запевняють мати і преподобний Мак-Міллан? Чи правда це?

А тим часом за два дні до його смерті м-с Гріфітс у пориві безмірного жаху і відчаю телеграфувала високоповажному Девіду Уолтхему:

«Чи можете ви сказати перед богом, що у вас немає сумнівів щодо винуватості Клайда? Прошу телеграфуйте. Інакше кров його впаде на вашу голову. Його мат и».

І секретар губернатора Роберт Феслер відповів телеграмою:

«Губернатор Уолтхем не вважає для себе можливим скасувати ухвалу апеляційного суду».

І, нарешті, останній день… остання година… Клайда переводять у камеру старої Оселі смерті і після гоління та ванни видають йому чорні брюки, білу сорочку без комірця (потім її мали відкрити на шиї), нові повстяні туфлі і сірі шкарпетки. В цьому вбранні йому дозволено було ще раз побачитися з матір’ю і Мак-Мілланом, — з шостої години вечора напередодні страти і до четвертої години останнього ранку їм дозволено було залишатися поруч Клайда, розмовляючи з ним про господню любов і милосердя. А о четвертій годині з’явився начальник тюрми і сказав, що м-с Гріфітс час уже йти, залишивши Клайда на опікування Мак-Міллана. (Сумна необхідність, якої вимагає закон, сказав він.) І далі — останнє прощання Клайда з матір’ю; в ці хвилини, весь час замовкаючи, почуваючи, як боляче стискається серце, він усе ж з зусиллям вимовив:

— Мамо, ти повинна вірити, що я вмираю покірливо і спокійно. Смерть мені не страшна. Бог почув мої молитви. Він дарував сили і спокій моїй душі.

Але про себе він додав: «Чи так?»

І м-с Гріфітс вигукнула:

— Сину мій! Сину мій! Я знаю, знаю, я вірю в це! Я знаю, що визволитель мій живий і не залишить тебе. Нехай ми вмираємо, але житимемо вічно! — Вона стояла, підвівши очі до неба, пройнята стражданням. І враз обернулася, схопила Клайда в обійми і довго й міцно пригортала його до грудей, шепочучи — Синку… хлопчику мій…

Голос її обірвався, вона задихалася… здавалось, уся її сила перейшла до нього, і, нарешті, вона відчула, що зараз упаде, як не залишить його… Похитнувшись, вона швидко обернулася до начальника тюрми, який чекав, щоб відвести її до обернських друзів Мак-Міл-лана.

І потім, у темряві цього зимового ранку, — останні хвилини: прийшли тюремники, зробили надріз на правій штанині, щоб можна було прикласти до ноги металічну пластинку, потім пішли закривати завіси перед камерами.

— Здається, вже час. Сміливіше, сину мій! — це сказав, побачивши, що наближаються наглядачі, преподобний Мак-Міллан; разом з ним тепер біля Клайда був і преподобний Гілфорд.

І от Клайд підвівся з койки, на якій він сидів поруч Мак-Міл-лана, слухаючи читання 14, 15 і 16-ої глав євангелія від Іоанна: «Хай не бентежиться серце ваше. Віруйте в бога — і в мене віруйте». І потім— остання путь, преподобний Мак-Міллан праворуч, преподобний Гілфорд ліворуч, а наглядачі — попереду і позаду Клайда. Але замість звичайних молитов преподобний Мак-Міллан проголосив:

— Упокоріться під всемогутньою правицею господа, аби він міг вас піднести, коли настане година. Покладіть на нього всі турботи свої, бо він піклується про вас. Нехай буде спокій у душі вашій. Мудрі і праведні шляхи того, хто через Ісуса Христа, сина свого, після коротких страждань наших покликав нас до вічної слави своєї. «Аз есм путь і істина і життя. Лиш через мене прийдете до отця небесного».

Та коли Клайд, простуючи до дверей, за якими чекав його електричний стілець, перетинав коридор Оселі смерті, почулися голоси:

— Прощай, Клайд!

І в Клайда вистачило земних думок і сили, щоб озватися:

— Прощайте всі!

Але голос його пролунав так дивно і кволо, так здалеку, що Клайду і самому здалося, наче це гукнув не він, а хтось інший поруч нього. І ноги його, здавалося, переступали якось автоматично. І він чув знайоме човгання м’яких туфель, поки його вели все далі й далі до тих дверей. Ось вони перед ним… от вони широко відчинилися. І ось, нарешті, електричний стілець, який він так часто бачив уві сні… якого так боявся… до якого його тепер примушують іти. Його штовхають до цього стільця… на нього… вперед… вперед… через ці двері, які відчиняються, щоб впустити його, і так швидко захлопуються… а за ними залишається все земне життя, яке він встиг звідати.