Хулио Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

Мати завжди знає, коли я не ночував удома, і, хоча нічого не скаже (це було б просто безглуздо), два дні дивиться на мене чи то боязко, чи то ображено. Я чудово розумію: Ірмі вона не пробалакається; але все ж набридло — материнський нагляд вже ні до чого, а особливо прикро, що врешті саме я з’явлюся до матері з квітами або коробкою цукерок, і з цього само собою стане ясно: сварка закінчена і син-парубок знову живе при мамі, і все у нього, як у людей. Жозіан раділа, коли я описував їй ці пригоди, і там, у нашому царстві галерей, вони стали часткою нашого життя так само просто, як і їхня героїня. Жозіан вельми шанувала родинні почуття і поважала усякі свояцтва і родичання; я не надто люблю конфіденційні звіряння, але про щось говорити треба, а все, про що розповідала вона, було вже обговорено не раз, ось ми і поверталися майже неминуче до моїх парубоцьких проблем. Було і ще одне, що нас зближувало, і в цьому мені теж пощастило, Жозіан любила галереї — чи тому, що там мешкала, чи тому, що там було тепло і сухо (ми познайомилися на початку зими, падав ранній сніг, а в галереях у нас було весело, і його не помічали). Ми ходили удвох, коли в неї залишався час, тобто коли один чоловік (вона не хотіла називати його) мав гарний настрій і відпускав її розважитися. Ми мало говорили про нього — я запитував, звісно, а вона, звичайно, брехала про ділові взаємини, та само собою було очевидно, що він — її опікун чи господар, і досить розумний, щоб не даватися на очі. Потім я вирішив, що він радий, коли я ходжу з Жозіан, бо в ті дні всі особливо боялися: загроза Лорана, як ніколи нависала над кварталом після його нового злочину на вулиці д’Абукір, і вона, бідолашка, не посміла б у темряві віддалитися від Галереї Вів’єн. Власне, мені годилося б дякувати і Лорану, і господареві; через ці страхи я блукав з Жозіан переходами, зазирав у кав’ярні і все більше розумів, що стаю приятелем дівчини, з якою, здавалося б, нічим не зв’язаний. Ми говорили дурниці, мовчали і потроху, поступово переконувалися в нашій ніжній дружбі. Я звикав до чистої маленької комірчини, що так вписалася в галереї. Спершу я піднімався ненадовго, у мене не вистачало грошей на ніч, її чекав інший, багатший, і я нічого не встигав розгледіти, а згодом, удома, де єдиною розкішшю були журнали і срібна чашка для приготування мате, згадував, і нічого не пам’ятав, крім самої Жозіан, і засинав, ніби вона ще була в моїх обіймах. Але з дружбою прийшли і права; а може, Жозіан умовила господаря, і він дозволив їй залишати мене на ніч, і її кімната почала заповнювати перерви у наших не завжди легких бесідах. Усі ляльки, усі картинки, всі дрібнички оселилися в моїй пам’яті і допомагали жити, коли я повертався додому і говорив з матір’ю або з Ірмою про політику і про хвороби.

Потім прийшли й інші справи, наприклад, вималювався невиразний обрис того, кого вона називала південноамериканцем, але спершу все довкола заповнив страх перед тим, хто, якщо вірити газетам, звався Лораном-душителем. Якщо я наважуюся згадати Жозіан, то бачу, як ми входимо в кав’ярню на вулиці де Женер, сідаємо на малиновий плюш, вітаємося з друзями, і зразу спливає Лоран, усі тільки про нього й говорять, а я утомився за день від роботи і від того, що на біржі, в перервах, колеги і клієнти теж говорили про його останнє злочинство, і я думав, чи скінчиться цей важкий сон, чи буде знову так, як, за моїми уявленнями, було тут раніше, до часів Лорана (хоча тоді мене ще тут не було), чи моторошним вибрикам цього привида нема кінця-краю. А найгірше — кажу я Жозіан, замовивши грогу, який видається вкрай необхідним у холодну снігову погоду, — найгірше, що ми його не знаємо і звемо Лораном, бо одна ясновидиця з Кліши видивилася в своїй скляній кульці, як убивця писав кривавими пальцями власне ім’я, а газети не хочуть суперечити тому, у що вірить народ. Жозіан не дурна, але ніхто не переконає її, що лиходія звати інакше, і нема чого сперечатися з нею, коли, злякано кліпаючи синіми очима, вона дивиться ніби ненароком на хлопця, високого і сутулого, який ввійшов до кав’ярні і, не вітаючись ні з ким, прихилився до шинквасу.

— Можливо… — погоджується вона із моїм нашвидку придуманим втішенням, — а підніматися мені одній. А якщо вітер задмухне свічку, коли я буду на сходах… Темно, я одна… як подумаю про таке…

— Ти рідко коли ідеш одна, — сміюсь я.

— Ось тобі смішно, а буває, надто у сніг або в дощ, ідеш під ранок…

Вона розписує, як він причаївся на площадинці або, не приведи Господи, в кімнаті (двері він відчинив відмичкою, якою майстерно володіє). За сусіднім столом здригається Кікі, і її роблений зойк відлунюється у дзеркалах. Нас, чоловіків, дуже веселить цей кокетливий страх, і ми поблажливо і поважно охороняємо подружок. Добре посмоктувати люльку у кав’ярні, коли денна втома розчиняється у спиртному і в димі, а жінки хизуються капелюшками, чобітками і сміються з дрібничок; добре цілувати Жозіан, хоча вона задумливо дивиться на прибульця, майже хлопчика, який стоїть спиною до нас і дрібними ковтками п’є абсент, спираючись на шинквас. А все ж дивовижна річ: подумаєш про Жозіан (як завжди, згадую її в кав’ярні, снігового вечора, за розмовою про вбивцю), і щоразу ж в пам’яті зрине той, кого вона звала південноамериканцем, і стоїть спиною до нас, і п’є абсент. Я теж зву його південноамериканцем або аргентинцем, вона переконала мене, що він звідти, їй казала Руда, яка з ним спала ще до того, як вони з Жозіан посварилися, кому на якому розі стояти чи коли стояти, — і даремно, адже вони дружать. Так ось, Руда сказала, що він їй сам признався, інакше і не вгадаєш: він говорить зовсім без акценту. Сказав він, коли роздягався, — здається, роззував черевики, — треба ж зрештою про щось говорити.