Іван Багряний: Тигролови

– А чи ви чули… Раз бубни! То… чи ви читали, як на Н-ській заставі недавно тигр украв стійкового?

– Та що ви!… Раз черви… Ну, і як!!?

– Два піки!… Го-го - заніс, мов кошеня…

– Боже мій… Пас!… Боже мій…

Або:

– Ух, ти моя смугаста кішечко!… - це коханець до любки, ластячись. Сусідка навпроти робить великі очі і пошепки до другої:

– Добра мені “кішечка”! Від Уралу змінила четвертого коханця… Це ж тільки від Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста тигрище, а не “кішечка”!!!

У коридорі пара похідних коханців туляться одне до одного, дивляться у вікно і мріють-мріють:

– Ах, який я щасливий!… Ми заїдемо десь далеко-да-а-леко в тайгу… І там, в нетрях, серед квітів і пралісу я збудую затишну хатинку… Я її зроблю такою… такою…

– Обережно, порвеш запонки… Ах-х! Як чудесно… А ти не боїшся тигрів?…

– Ну-у! Я маю… Я везу дві рушниці “Зарева” і повну валізу набоїв, ще й бінокль, ще й компас… Ми будемо дивитися, дивитися…

– Ох-х!… Який ти… Який ти герой!!.

Або:

– Чого ви на мене витріщились, мов тигр!?.

Або:

– А скажіть, будь ласка” в Хабаровську можна ходити по вулицях? Безпечно? Чи є міліція?!!

– Є… А що?

– Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях і крали людей, ба навіть коней. Чи правда?

– Правда.

– Боже мій! - і до чоловіка з істеричною розпукою: - Казала тобі!… Казала ж!… Пропадай він пропадом той Де-Ве-Ка! Так ні. “Поїдем, поїдем”. Підйомні йому!… За віддаленість йому!… Мало йому!… Мало йому!… Висідаю! На першій же станції висідаю! Досить з мене твоїх фантазій! Досить з мене кров пити!…

– Ну, заспокойся… Ну, душечко!… - потішав розгублений супруг - якийсь, може, бухгалтер, якоїсь, може, “Союзриби” або “Союззолота”. - Ну, ми не поїдемо до Хабаровська, ми поїдемо на… на Сахалін. Еге ж! Там довкола вода, і та сатана туди не перепливе.

Або: сп'янілий шукач сильних емоцій, наслухавшись страшних історій про ведмедів, що завертають людині волосся з шкірою на очі, про тигрів, що хапають людей по квартирах і навіть “біля самісінького кінотеатру, їй-бо!”, після надцятої чарки впавши в філософський жаль до себе:

– Оттак… Жиє-жиє чоловік… І п'є… І було йому добре… Ні, їде, пх-х-хається… Гік… І раптом - нема! О! І нема!… Якась дурна кішка буде носити його, як мишу… Кондуктор!!!

Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією. Всемогутній “Амба”, славніший за самого Арсеньева і екзотичніший за все на світі. Володар дум і об'єкт молитовного екстазу та жаху не тільки в того наївного Дерсу Узали, а й в цілого цього екстериторіального світу.

З тиграми міг змагатися хіба лише тільки женьшень. З-поміж усіх тих надзвичайних аксесуарів потрясаючої екзотики з тиграми міг змагатися тільки женьшень - чудесний корінець, могутній талісман, міфічний і одначе реальний плід уссурійського ельдорадо, оточений ореолом всеазійської, ні, всесоюзної, якщо не всесвітньої слави. Навіть папороть, що цвіте в ніч проти Івана Купала по цілій європейській літературі, з усіма скарбами, що вона їх береже, з усім комплексом легенд і казок, блідне перед тим магічним женьшенем.

Сама його назва - саме те двоскладове слово набуло магічної сили і вже відмолоджує стариків, зроджуючи в них надію, що ще не все втрачено, змушує хвилюватись старечі серця, які вже давно одвикли реагувати на такі собі опуклі бюсти й інші принади, на малиновий дзвін острогів і далебі юнацькі біцепси; провокує старих кавалерів на хлоп'ячі вибрики і донжуанські пози, а молодих доводить до гарячки, - виснажені надужиттям по тамбурах і півтемних закапелках, вони гарячкове маячать тією хвилиною, коли той чародійний женьшень буде вже па-решті до їхніх послуг… І не в силі дочекатись цієї благословенної хвилини, тягнуть свою “кішечку”, свою “ципочку”, уявивши, ба навіть відчувши досить виразно, що той женьшень уже в них вступив і зараз буде робити чудеса…

О Арсеньєв!… Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнім промотором, таким рушієм отакої-о маси людей, підіймаючи і пориваючи їх на надзвичайні діла та ще й женучи їх уперед, в ту химерну, казкову країну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легені, де ти, врешті, в біді та злиднях, серед страхітливих пригод і азіатських турбот дочасно склав свої бурлацькі, ревматичні кості.

Чи думав ти, що після смерті станеш таким промотором, таким володарем дум і сердець прекраснооких панянок і їхніх мамунь та папунь, і одчайдушних шибайголів, і навіть п'яниць, і навіть бухгалтерів, і навіть старих гемороїдальних кооператорів?!. Що поженеш їх за тридев'ять земель, за незчисленні пасма гір, несходимі простори пустель і нетрів з родичами та “со чадами” завойовувати, опановувати і посідати той - відкритий тобою - світ, той опоетизований Клондайк і заразом едем… Так, едем, де росте виноград і клюква, коркове дерево і - якщо вірити тобі - полярна береза, живе субтропічний барс і гімалайський ведмідь, ще й полярний “урсус арктос” на придачу; шляхетний олень і сніжний горал; тендітний єнот і сестра гієни - росомаха тощо… Край - як гарячкова фантазія п'яного, як маячіння божевільного.