Іван Багряний - Тигролови

Місяць поблід і квапився вгору.

Пісня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потім з'явився звук чи тонюсінький промінь, - він десь почався з нічого і наростав, наростав…

І теє “Гей”, як мрійна хвиля, і підгонить її ніжний дівочий голос.

І високо-високо, аж понад той виноград сягає мрійний дівочий голос, аж туди, де сонечко тріпотить промінням, чи два соколи - два товариші летять.

Це, либонь, Наталка, його сестра, співає. Атож. Це вдома. А він лежить виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру… Як пак воно вийшло? Ага… Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги, він її підхопив і… Ха-ха!… їх було четверо… Як воно і його зачепило?… Голова гуде, і йому ліньки розплющити очі.

А сестра, сестра його любая, жалібниця вірная, Наталочка, журиться. Але не журба в тім голосі… Ха-ха! Він знає, що то за сокіл там у неї, що зачепив крилечками виноград, і так зачепив, що й сниться, либонь, їй отой сокіл, отой Олекса-бузувір.

А дівочий, вередливий голос над ним:

– Грицьку! Чого ж ти не підпрягаєшся? Ну ж бо:

Йому смішно. Він - Грицько ж таки, а тепера Григорій - крадькома розплющує одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко і витріщилось здивовано…

Перед ним сиділа дівчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсім не вона. Чужа якась дівчина. Але така ж хороша і та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця.

– Тату, тату! - це дівчина радісно. - Уже!… Дивиться вже!… Боже мій! Живий!

– От і добре, - це дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома: - Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? - Як у тумані підійшов. Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі. - Довго вихмеляєшся!…

А дівчина нишком киває комусь рукою:

– Грицьку! Ось іди поглянь, який він окатий. Тільки… Він, мабуть, не при умі, - диви, як лупає.

– Наталко, - це батько, - а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди. Козакові, либонь, душа до ребер присохла… Ану ж, коза!

В голові Григорієві наморочилось від явної галюцинації. Він покотив її по подушці вправо - глянув, вліво - глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі… Він лежить на великому дерев'яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю… Пахне васильками… У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері… За нею бистроока дівчина виступав, мов горлиця… Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок…

Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, - останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім, мисливськім одязі… Так, то був чоловік, юнак…

Григорій розплющує очі - перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато:

– Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось…

Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько:

– Поїдеш у Київ, Грицьку, та той… Іди лишень сідлай коні.

– Де це я?! - аж скрикнув Григорій, нагло зводячись.

– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! - це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку: - Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, півроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.

Старий:

– Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює - і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва - це ж тут недалечке, - там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.

– Де це я? - прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.

– Та в нас же, в нас, дома, сину… На стіні рясно карток - дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.

– Який… Який це район?

– Та Київський же, - це дівчина. І так вона сказала те “Київський”, проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, - в них і радість, і жах.