Іван Багряний - Тигролови

У цей час звівся майор і ступив два кроки:

– В чім справа, граждане?!.

Один з тих, що в тюбетейках, підлетів до майора, виструнчився і відрапортував щось пошепки… В майора полізли очі на лоба.

– Многогрішний!?!

– Так… - і подав якісь шпаргалки, фотосвітлини. Майор навіть не глянув на те все, одвівши рукою. Він протер очі. постукав долонею по лобі і враз люто крізь зуби вилаявся. Прошипів страшну лайку осатаніло. Але опанував себе і спокійно та суворо до тюбетейки:

– Звільніть… Це ж не той, не він… Я того знаю особисто… - Павза. - О, я того добре знаю…

Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:

– Що вам наказано!?. І взагалі раджу бути пильнішими. Хіба вам повилазило?… Пересвідчіться в документах, а тоді подасте своєму начальникові рапорт.

Тюбетейка зблідла, витяглась у струнку:

– Наказано звільнить… Єсть звільнить! Єсть подати рапорт начальству! - і повернувся до місця баталії. Там вони відійшли втрьох набік, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх понурою, босяцькою лайкою крізь зуби. Йому повернули пістоль і обірваний пас. Обидві тюбетейки швиденько вислизнули.

– Йолопи!… - бурмотів френч, чіпляючи знову пістоля ззаду і застібуючи пас. - Ідіоти!… Не вміють чисто “работать”. Балбєси!… - І, ні на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.

Приголомшене товариство якийсь час сиділо мовчки, протверезівши від такої несподіванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам'яті.

– Анум, хлопці, - це “професор” нарешті, - може, і у вас там у всіх ззаду по ордеру? Анум лишень…

Жарт не вдався. Було ніяково. Пробували ще жартувати, прибували вернути колишній прекрасний гумор, отой недавній безжурний настрій, що його так нагло знесло геть. Але нічого з того не виходило. “По ордерові”, правда, у них більше ні в кого не було, але не було й певності, що після всього тут можна й далі так безпечно гуляти та точити теревені. “Світ настав! От світ, трам-трам-тарарам!!.”

Мов на команду, хлопці звелись, - чотири бравих гульвіси, чотири синьооких пройдисвіти, кремезні, вигартовані вітрами, негодами та мандрами, злютовані короткою, але міцною дружбою, що на неї нагло так хтось замірився; чотири товариші - шукачі пригод, незнаних країн і ліпшої долі!

Налили по повній склянці горілки. Піднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усміхом - просто у вічі, - і випили за одним духом. Розплатилися з кельнером і розійшлись.

У салон-вагоні залишився сам майор. Він ще довго сидів і пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скроні і ніяк не міг загальмувати навали тривожних спогадів, що враз завирували в ньому, зв'язані з тим проклятим іменем… Це ж той диявол…

Це ж той, що він з ним пегодеп був дати ради і що стоятиме йому у віччю все життя, либонь.

…Він пригадує ту виняткову епопею перед двома роками - епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком та авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, - над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.

Брр… Тії очі з кривавими росинками на віях, - вони стоятимуть перед ним вічно…

Що він з ним не робив!… Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима - і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому - слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо… Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити… Він уже конав - але ні пари з уст. А ті очі, очі!…

Вони йому отруїли спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя. З краплинами крові на віях, вони горять на смертельно-блідому обличчі хворобливим вогнем невимовленої, безмежної, тваринячої зненависті і дивляться просто в саму душу, пломеніють не кліпаючи… Розп'яли б! Роздерлії б!

У-у, прокляття!… Оката гримуча змія!!! Він бив межи ті очі, намагаючись їх геть повибивати. Він уже хотів був їх повиштрпкувати, та не подужав сам, бо той диявол мав голіафську силу, навіть підпливлий кров'ю, навіть в рядні ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але виштрикувати очі при свідках… Та й не вистачало в нього на те нервів. Ні таки! Треба було їх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя… Дивитимуться…