Панас Мирний - Лихі люди

- Ні-ні… не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер і караюсь за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене учила. То - страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?

- Батько твій дома.

- Правда твоя… А що він робить?

- Мучиться не згірше, як і твоя мати, - плаче стара.

- Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив колись… Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив… Чуєш, не любив… Я мучив її… еге… мучив! Тепер се в моді… Чуєш?.. Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!!-скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.

Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем - і… як сніп, повалилася мати додолу.

- Ге-е-е…еть! - скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.

- Виведіть його! - крикнув смотритель на москалів.

Двері розчинились - і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два москалі, що привели його.

- Води! - скрикнув смотритель. - Води! помочі старій!

Принесли води, - збризнули, - ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули в рот води. Забулькотала вона у горлі, - стара похлинулася, здригнула - і розкрила очі.

- О-ох! - мов з-під землі, вирвалося з її груді. Ще раз збризнули на неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова в неї, наче в п'яної, хиталася, не держалася на в'язах.

- Підведіть! - скомандував смотритель. Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни й тяжко зітхала.

- Матушка! а, матушка!-обізвався молоденький москаль.-Напейтесь водици.

- Ох… о-ох! - стогнала стара. - Сину мій… сину!..-сльози градом котилися з очей.

- Водицы испейте, матушка! - умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.

- Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. - ламаючи руки, мовила вона безнадійно.

- Їдьте додому! - сказав смотритель.- Що ж вам тут робити? Ви бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.

Стара затіпалася, облилася слізьми, ' устала - й ледве-ледве подибала до порога.

- Провести! - гукнув смотритель.

Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.

- Зй, ти! как тебя зовут? - гукнув москаль на машталіра.

- І досі Іван. А що? - озвався той.

- Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван гйдійшов і взяв стару під другу руку.

- Не выдержала, бедная мать!

- Зомліли? - спитався Іван.

Довели стару до воза. Підняли, посадили.

- Що ж мені робити з нею? - питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.

- Вези, брат, домой, - одказав москаль.

- Куди ж ти її повезеш?

- Домой. Известно.

- Як же її повезеш таку за сотню верст? - безнадійно мовив Іван.

- Сотня верст! Да, брат, далеко!

- А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! - скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки по-возка не окрилася з очей…

- Вот, брат, каковы быают дела на свете! - промовив він до насупленого часового.

- Мати? - понуро спитався той.

- Мать! - зітхнувши, відказав москаль і скрн-вся за браму.

А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..

Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на' постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила - як журба пекуча на всю тюрму… іПлачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…

- Ага!.. ого!..- радіючи, скрикнув Петро.- Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..

Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.

- Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив'яжу себе, щоб не хитатись.

Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.