Панас Мирний - Лихі люди

Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти- і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне ву-гтлля… Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…

Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті - задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана…

Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор. На столі лежала книжка у жовтій палітурці, та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, - про те ніхто не знав. Знав тілько Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…

У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, - наче усі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цілий збор заколихався - і Жук вийшов з гімназії…

Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів:

- Петре! тепер мої руки розв'язалися. Сім рік вони були спутані, - сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати.

- Як же ти тепер думаєш бути? - питав його 'Петрусь.

- Так, як' і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає… Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти угоруї Це не посліднє наше розставання, ми з ним повинні стрінутись знову, - може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так… Одначе, хоч і не кажи: він сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи себе, своєї душі, свого серця… Може, тобі коли прийдеться круто на сьому широкому світі, - знай: - оця рука, на скіль-по зможе, запоможе тобії

Жук подав Петрові руку - свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись - поцілувалися. Жук зложив свої пожитки на віз, сів - і поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка окрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч'ї облили його лице… Він упав на постелю - і довго плакав, важко плакав… аж поки не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю; аж поки не прийшов Шестірний з гостей, червоний, веселий. Від його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши в хату, він мав щось сказати Жукові - і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає і не буде.

- Таки здобувся свого… А й огнем же грав! - вимовив він, зітхнувши.

Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменша-лося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися - і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю - і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і спустилася стрілою у яр, го-гонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір'їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснули підвалини; загуло-зашуміло в повітрі… Дощ, як з відра, линув на землю - і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір, стрибаючи на переступах, в'ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грізно пінючи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу і, не знаходячи, щось булькотала своїм бульбашко-вим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком.

Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб господь їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики - і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця; вони і собі молилися, - молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл… Злі, лихі люди! Їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба… Злі, лихі люди!

Помчалися темнії хмари далі, зоставляючи по своєму сліду воду, понеслися вони на другий край, гу-дючи та блимаючи: край чистого неба усміхнувся своїм голубим личком, з блискучими зірочками-очима. Повіяв легенький вітрець, струшуючи з листу неопалі краплі, блиснув місяць - і усміхнулась до його земля. Заходив він, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон довідатись, чи впокоїлися люди; прокрався крізь цямрину в криницю; пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, - вискочив - і пішов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.