Панас Мирний - Лихі люди

- Попенку! - обізвав його Жук: - Оце ти розказуєш нам про свою братію, - смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де по-. дісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там - і собі, протертою ними стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів'єш своє кубло та й будеш божу службу правити, нарождених хрестити, померших ховати, молодих вінчати?.. Чи як?

- Атож! - одказав Попенко: - Учись, учись у цій проклятій бурсі, та й покинь хіба на самому кінці? Себто: пливи-пливи, та на березі і втопися?.. Ні, може, і погуляю який там рік, або два, поки вишукаю багатшу попівну, та кращу парафію; а там… пострижуся.-Нам один шлях!

- Чого один? А далі вчитись? - пита Жук.

- В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.

- А в університет? Тепер же і вам можна…

- Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде, а там - попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…

- Та-ак! - одказав Жук і замовк, задумався.- Та вояо, і попом бувши, можна людям добро робити, - трохи згодом мовив.- Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу - учитися; у свята - народні бесіди, поучай уму-розуму. Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.

- Ту-у-ди!-розтягаючи, одказав Попенко.-Ради чого я це.все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?.. №ужик поки ще темний, то і в бога вірує; а вивчиться - він і церкву забуде, а про батюшку - поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з по-учейій твоїх він наглумиться…

- Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п'явки, а грамотні люди.

- Та ради чого я це буду робити? - скрикнув По-пенко.- У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам - воспитаніє дати, дочкам, - придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?

- То він, бач, дума, - усміхаючись, мовив Шестірний, - що громада сама своїми силами виб'ється в люди!

- Атож, від кого ж їй помочі ждати? Шестірний зареготався.

- Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш?

- Я? - спитав Шестірний.- Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Сидір козам роги править!

- Чого? що ж я кажу таке?

- Як що? Хіба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знає! їй не треба ні старших, ні…

- Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усі були рівні, - почав Жук.- Оже, коли цього ще немає, то я його і не чіпаю. Я кажу тілько, що громаді нічого від теперішніх своїх старших добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремні її надії!

- Як же вона сама придбає?

- А ось як… По-моєму, усяк, хто трохи вище став від сірої маси народу, - не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай народові все те, що через його придбав.- Се кажучи, Жук устав - і погляд його світив на всю хату.

- Що я через народ придбав? - допитувався Шестірний: - науку дав мені твій народ?

- Дав! - з запалом відказав Жук.- Він гроші дав, щоб тебе навчали!

- А віддай йому назад ті гроші, то, думаєш - науку заведе він на них? У шинку проп'є!

- Що ти сим хочеш сказати?

- Що без правителів твій народ ні к бісу не годиться!

- Хто ж про се спорить? Ти мене не розумієш… Нащо і правителі, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тілько ж знай і те, що правитель твій ніколи не віддасть усього своєму народові. Він ніколи не зречеться ні свого права, ні своєї власті - ні тоді навіть, коли вдасть його зовсім не потрібна буде!

- Такого часу ніколи не буде! - одказав Шестірний.- Завжди будуть поміж людьми викидатись і розумніші від других і удатніші. Вони-то і будуть правити громадою.

- Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?

- Тож - і добро пильнувати… Жук, мов опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.

- Ти, певно, в управителі полізеш? - якось глухо запитав він.

- Атож! Ширша постать - більше нажнеш, Огонь у печі потухав; перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за спиною стояла ніч і заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню, видко, знайшовся десь неперегорілий прутик, і огонь освітив усю хату. Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: "Годі, перестань! тут не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!" - То було на хвилину.