Панас Мирний: Казка про Правду та Кривду

Дівчатка глянули на матір, гнівну, червону; переглянулися між собою й усміхнулися.

- Що се мати плеще таке, і не розберемо нічого,- промовили одна до одної.

- Мамо! Мамо! Що то ви таке казали? - спитали в Сонця.

- Зостарієтесь швидко, як усе будете знати,- сердито відказало воно й прикрикнуло на них: - Стеліться, кажу, мерщій!

Дівчаточка розлетілися в різні сторони, ухопили за краї чорну хмару й, скрикнувши:

- Ану, пора слатися! - струснули Гї, мов ту перину.

Надулася, заклуботала чорна хмара, посипалися з неї огненні блискавиці, загув, заторохтів грім, а град так і пороснув на землю.

- Ого! Скільки його набралося! - скрикнули дівчатка.- Добре, що догадалися струснути, а то воно муляло б у боки…- І, ще раз струснувши, підлетіли вгору й спустилися якраз посеред хмари.

- Бач, як пухко та м'яко тепер,- обізвались, пурнувши аж на саме дно.

- Уже, мамо, послалися. На добраніч вам! - скрикнули далі, потягаючись.

Сонце скоса глянуло на них, позіхнуло й закрило натомлені очі. Зразу непроглядна темнота обняла весь світ; небо потемніло…

- Ану, сестриці! Де ви забарились? - гукнула Вечірня Зірка, вискакуючи перша на краї неба.- Нам час настав, пора погуляти! - І, весела та ясна, вона окрутнулась кругом себе, немов обдивлялася, чи до лиця то їй її убори.

А убори були дорогі та пишні: з золотої парчі плахта, оксамитова червона свита, а на голові віночок з самоцвітного каміння.

За нею, немов хто торбину розв'язав з горохом і сипнув ним по небу, посунули зорі. Ось Віз заскрипів і покотився геть-геть; вибігла Квочка з своїми дітьми… "Кво-кво!" - й розпустила їх кругом себе. Поважно виплив Павич, розгортаючи хвоста на всі боки;

Хрест засвітив, засіяв; а там ще та ще… одна по одній - і не потовпляться.

- А що, чи всі зібралися, сестриці? - спитала Вечірня Зоря…

- Усі! усії - одказали зірочки.

- Ану, за іграшки! - сказала - й почала:

- Лягло Сонце спати, Час нам погуляти. Годі, не баріться Та мерщій зберіться, Подруги, на радуі - Нехай Сонце спить-дрімає. А ми погуляєм! - скрикнули в один голос зорі, аж небо загуло.

- Ось Місяць помалу

До нашого стану

Пливе-випливав…

Кожній по віночку

Та за голівочку

Несе наш кохавий! - почала знову Вечірня Зоря.

- Місяцю ясний, Місяцю красний, Місяцю Маю! Тебе виглядаю. Де ти волочився, Що так забарився? Випливай скоріше, Поспівай хутчіше До нашої ради, А ми тебе, брате, Любо привітаєм, Пісні заспіваєм, заспівали зорі. Вечірня Зоря вдарила в долошки й окрутнулася. її сестриці, побравшись у боки, пішли кругом неї. Немов вітер зимою серед степу закрутив веремія, так заходили зірочки кругом Вечірньої, вимахуючи руками та притупуючи ногами… Були такі, що пустилися й навприсядки, небо аж гуло та бухкотіло: такого вони віддирали гопака.

Дівчаточка-близняточка не спали. Вони загадалися над тими чудними словами, які сьогодні їм Сонце-мати сказало. Що воно то за слова такі? Уперше зроду їм доводиться їх чути. Уперше зроду доводиться бачити матір якусь чудну та дивну. Що з нею сталося? Дарма про ті ігри, що завели зорі, байдуже про їх співи, танці, їм було важко… А се зразу вони почули - об серце щось стукнуло.

- Що там таке? - разом скрикнули вони й запримітили невеличкого черв'ячка, завбільшки з шашіль, що, підкравшись, ущипнув їх злегенька.

- Ти хто такий? Відкіля? - спитали його.

- Я? - прогугнявив черв'ячок, піднімаючи вгору свою непримітну голівку, й хижо зареготався слизьким ротом.- Я? А ось я зараз скажу, хто я такий! - І, се кажучи, звернувся свердликом і, уп'явшись у серце, почав його точити.

Дівчаточка несамовито скрикнули, так їм стало боляче та трудно.

- Ага, дізналися! - зареготався знову черв'ячок і почав розказувати: - Я - Сум, мій батько - Гнів, а мати - Темнота. Ми - Світові вороги. Колись ми з ним у миру жили, поки ваша мати - Сонце - нас не зрадила. Видюща - вона задалася завислива та ненажерлива, хотіла над усіма старшинувати… Все їй та їй, а другим нічого. Чи обносимося ми, убір панотець, що заправляли нами, почнуть справляти - вона вибирає собі щонайкраще та найясніше; чи їсти сядемо - хапає шматки найласіші. Ніхто другий і слова не каже, а вона так і присне вгору, так і зіб'є бучу! Кому-кому найбільше діставалося від неї - моїй матері. Вони собі зроду підсліпі вдалися; треба дуже близько до чого підійти, щоб побачили. От Сонце й глузує з того. Вхопить оце смачненький шматочок, усе з його ласе та сите висмокче, а недоїдок та обгризок у руки їм тиче. Мати візьмуть та до рота, а воно як зарегочеться! А за нею й другі. Довго терпіли батько той глум, а то раз і не витерпіли. Дуже вже розходилося їх серце. То вони як запалили його навідліг рукою, аж перевернулося сердешне Сонце… Та як схопиться, як наробить репету, та до панотця… Так і так: за тими сліпо-родами мені життя немає! Клепало-клепало, наклепало завбільшки з гору. Кликнули панотець батька. "Як це,- кажуть,- ти таке вчинив?" Батько правуватися, та й тут не здержалися, почали дужче, ніж абияк, балакати. А панотець як скрикнуть: "Цить,- кажуть,- горлатий! Ти ще й на мене руки здіймеш? Прикувати його зараз до стовпа, та так, щоб він і не ворухнувся!" От зразу де не взявся Огневик, що огнем заправляє,- він одного поля ягода з Сонцем: обоє на наш рід іродом дишуть,- тягне кузню за собою; пута в сто пуд, молотки в тисячу… Як махне, як вдарить по ковадлу - так іскри й сиплються!.. А його підручні вже батькові й руки скрутили, до стовпа привели…