Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.
- Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, - крикнув на його Йосипенко.- Тебе першого б у Сибірю заслати.
- Коли б свині роги! - одказав Василь, усміхнувшись.
Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.
Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.
- Робіть, що знаєте, - одказав панич.- Вас толь-ко буду просить: минута не настолько серьезна, - повернувсь він до офіцера.
Офіцер махнув на москаля.
- Цепь снять! - крикнув він.
- А внушеніє? Внушеніє - главное, - умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.
- А поки осмотр проізведем, - сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Ввий спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися - куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.
Потім зібрали двірню.
- Хто і кого першого бачив коло контори?
- йосипенка! - крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що - коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.
Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.
- Ти не чула нічого? - спитав її стряпчий.
- Коли?
- Уночі. Не чула стуку-грюку якого?
- Ні, не чула.
- Спала?
- Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?- А я і кажу:- Людям свято, а нам робота.- Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.
- Де ж ти була?
- Я пішла до тітки ковалихи.
- Угу…- прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі йосипенкові.
- Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, - запорошила Йосипенчиха.
Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.
- Остається зробити обиск, - тихо сказав стряпчий.
- Робіть, - одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували - нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.
- Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.
- Чого плачеш?
- Та вона з горниць, - одказала Оришка.-Плаче, - що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.
- Нічого, найде молодшого, - сказав стряпчий.
- А гарна, вража, - додав слідователь.
- Как твоє имя? - допитувався офіцер, брязнувши шаблею.
Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.
Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.
- Ти чого? - спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.
- Я тут живу…-здержуючи сам себе, одказав Василь…- Вона моя родичка.
- Близька?-спитався, усміхаючись, слідователь.
- Про те мені знати, - понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.
Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.
- Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, - умовляла Оришка. Ліотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.
Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.
- Я сама не знаю, що зо мною, - -усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, - і хочу здержатись, та не зможу.
Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.
- Хто там? - спитала Оришка.
- Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, - гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.
- Якого там гаспида ще? - сердито спитався Василь іі вийшов з хати.
- Та всім іти? - навздогінці крикнула до Свирида Оришка.
- Усім… усім.
Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, - одну несли на руках, другу вели за руки.
Читать дальше