Панас Мирний - Голодна воля

- Здорова! - перервав він перший мовчання.

- Здоров! - одказала вона.

- Ти, здається, та дівка, що недавно прибула сюди?

- Я.

- Мотря?

- Мотря. І знову обоє помовкли.

- Чого ж ти сидиш тут одна, коли подруги твої он де гуляють?

І він вказав пальцем.

- Хай гуляють.

- А ти це плакала? Вона похнюпилась.

- Граєшся листячком?

Вона зразу вишвирнула лист з приполу.

- І нащо? - спитався він, все ближче, підступаючи до неї; вона, мов німа, сиділа.

- А гарна осінь, - не скоро почав він знову.- Ще такого теплого та хорошого дня і не було.

- Гарна, коли є кому гарно, - зітхнувши, одка-зала вона.

- А тобі хіба погано?

- А чим мені гарно? - спитала вона, блякнувши чорними очима.

- Хіба ти голодна, або холодна? Он як тебе наряджено.

Вона прикро обдивилася свій одяг.

- Наряджено!..- тихо сказала вона і, закривши лице руками, припала додолу.

Наче хто ножем ударив Василя у серце. Він підійшов до неї, побачив, як її плечі поривчато кидались, хотів щось сказати, та не міг.- Вона плаче… плаче, - вертілося у його в голові, в очах, у серці.

- Ну й чого?! - якось ненароком вимовив він, важко зітхнувши.- Годі, перестань! - казав він далі, опускаючись коло неї.- Слізьми не поможеш горю. Слізьми нічого не вдієш. Тілько голову наплачеш. Не плач, Мотре. Не ти перша, не ти послідня… Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає, та нехай зачіпає. Недовго буде зачіпати. Наше не за горами. Чутка про волю все росте та шириться. Діждемся її - оділлються наші сльози комусь другому!

Під той тихий гомін сумного Василевого голосу Мотря затихала.

- От бач, так і краще! - казав він, прилягаючи на траві коло неї, бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.

- Ох, коли б хто знав, як мені важко! - сказала вона, зовсім угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.

- Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та ще дехто вже й привик.

- А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір… подруг… та оглянуся кругом себе…- Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на її довгих віях.

- Терпи козак-отаманом будеш!-опустивши руку на плече і заглянувши їй у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається угору, веселить її. її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу заніміла.

- Здається, я тебе бачила десь, - глянувши ва його, сказала вона.- Десь чула твій голос.

- Де бачила? Як приїхала - бачила.

- То ти казав батькові, що задавив би мене.

- Казав! - вимовив він, махнувши безнадійно рукою.

- А в тебе рідні е? - помовчавши, спитала вона.

- Нема.

- Нікого?

- Нікого…

- Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?

- Нікого. Та й нащо?

- Хіба так краще?

- Та вже як там не е. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.

- Добре вам. Нам так не можна.

- Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?

- Правда твоя, - подумавши, сказала вона.- Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські.

- То люди-собаки так завели, - гірко одказав він.

- Люди? що ж тим людям робити?

- Що робити? Бити, давити пакосників, - он що робити.

- Чому ж їх не б'ють? не давлять? - одно допитується вона.

- Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звиклься з тим ярмом.

- А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?

- Що роблять? Тікають більше.

- Куди ж ти втечеш? Це-мандри?..-якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.

- Мандрівочка - наша тіточка! - одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:

- Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.

- Куди ти? - спитав він.

- Он мене кинулись. Шукають-Прощай. Виходь коли-небудь сюди…- і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.

- Бачі ми шукаємо, шаримо Її, а вона он проходжується.

- Я ходила аж до купальні. Там так гарно, - казала вона…- Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.

- Ходімо і ми.

- Ходімо.

І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.

Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину - сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.