Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Ти ж бачиш, що я їду на північ, отже, приїхав із півдня, — відповів Вітіко.

— Ми всі їдемо з тобою на північ, отже, приїхали з півдня, — пожартував червоний вершник.

— Таж так, — погодився Вітіко. — Лишається тільки питання, хто здаля, а хто зблизька.

— Тож ти, мабуть, мандруєш із лісу, де ростуть ялиці та журавлина, — мовив червоний вершник.

— Ялиці, журавлина та інше, — підтвердив Вітіко, — і там є багато місць, де невибагливий чоловік може спорудити добрий лісовий замок.

— Та вони там такі невибагливі, що їх і жаби задовольняють, — усміхнувся червоний вершник.

— Їм досить і жаб, і в цьому є перевага, — мовив Вітіко.

Почувши ці слова, червоний вершник напівобернувся на коні й гукнув своїм товаришам:

— А що, друзі, якби ми коли-небудь поїхали на лови в південні ліси нашої країни, звідки тече гарна Влтава, бо ось шкіряний каже, що там було б не так уже й погано?

— Якщо вовки, ведмеді та олені взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! — гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.

— І ми зі списами в руках та в міцних чоботях на ногах підемо через каміння, болота і плутане коріння, — крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.

— Хтозна, чи відбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, — крикнув Одолен збоку від Вітіко, — а якщо ми будемо перші, хто запровадить там справжні лови, нас чекає слава, і тим більша слава, що більше труднощів нам доведеться подолати. Перемога справжня тільки тоді, коли перекидають гори, щоб дістатися до ворога.

— Та ти річку вип'єш, щоб дістатися до нього! — засміявся червоний вершник.

— Це було б надто повільно, — заперечив Одолен, — я кинуся з нашими людьми в річку й перепливу на той бік.

— Ми підемо туди, — крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, — бо ще не були там!

— А коріння і трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушені пекти на вечерю борсука, — гукнув той, кого назвали Кастою.

— А ведмежі шкури привеземо жінкам і дівчатам, щоб мали м'якенькі укривала! — крикнув котрийсь син Сміла.

— Еге ж, твоїй матері, щоб ноги зігріла, — кинув Велислав.

— Коли-небудь ми поїдемо туди, — крикнув червоний вершник, — але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо і чого зазнаємо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорікати нам за наші звичаї і вихваляти давні часи.

— Поїдемо! — гукнув чийсь голос.

— Атож, поїдемо! — гукнув ще хтось.

— Авжеж! — гукнув третій.

— А наші звичаї — справжні чисті білі ягнятка супроти вовків, якими були ті звичаї давніше, — сказав червоний вершник, знову повертаючись на коні обличчям уперед. — Якби старий Космас не мав уже вісімдесятьох років, коли записав на багатьох пергаментах дії нашого народу, то б побачив, якими були ті давні: вони були лихі, а ми тепер добрі. А ти, шкіряний лицарю, вже чув про два великі роди нашої країни, які були такі великі, що не було більших від них і навряд чи буде коли-небудь більший?

— Я чув про багато родів цієї країни, — відповів Вітіко, — і не знаю, кого ти маєш на увазі.

— Тож слухай, — почав розповідати червоний вершник, — був колись у країні чоловік, що жив у замку Лібіц і мав синів та доньок і володів землями, які тягнулися впоперек князівства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славників. Коли від спасіння світу ще не почався тисячний рік, один його син, що звався Войтех, був єпископом Праги. Він був другим у низці єпископів і прибрав собі ім’я Адальберт. Космас вихваляв його і написав про нього на пергаменті, що він був високого роду, мав гарну статуру, був привітним у спілкуванні, дотепним у житті і його всі любили. А ще за давніх часів жив чоловік на ймення Врш, від якого походять врші. Одного разу дружину одного врша заскочили під час перелюбу. Існував звичай, що жінка, винна в такому переступі, мала загинути від руки свого чоловіка. Та жінка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свій гріх, Адальберт послав її до жінок монастиря Святого Георгія. Врші прибігли до Адальберта і шукали ту жінку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця і захисника перелюбу. А він сказав їм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхітливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смерті грішника, а його поправи», аж тут проводир вршів кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоїм братам і твоєму дому я згадуватиму це до останнього родича». Потім врші побігли далі, а коли їм виказали місце перебування провинної жінки, обступили облогою монастир, аж поки їм видали ту жінку. А оскільки шлюбному чоловікові було страшно вбивати її, врші наказали, щоб їй відітнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршів, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Врші почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в країні, вони володіли неподіленою спадщиною Славника і жили в замку Лібіц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичі втратили все, крім Лібіцу, та й Лібіц опинився в облозі. Анастасій, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичів, був у тому замку й порадив, коли смілива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всі нащадки Славника подалися до церкви та вівтаря, а коли врші вдерлися до замку і обіцянками виманили втікачів із церкви, то повбивали геть усіх: чоловіків, жінок, дітей і дівчат. А слуг і людей, які належали вбитим і були в замку, закріпачили. Абат Анастасій утік до Угорщини і вже ніколи не повернувся. Врші забрали всі маєтності Славниковичів і проводир вршів жив тепер частіше в Лібіці. Тільки троє Славниковичів уникли долі свого роду: Адальберт, що був у Римі, Радим, його наймолодший брат, що поїхав разом із ним, і Собібор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським військом разом з імператором Оттоном проти північних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщі і здобув там маєтності та повагу. Але рід уже не піднявся і згас.