Hermann Hesse - Гра в бісер

Ми навели Кнехтові слова, записані майже однаково і збережені багатьма учнями, бо в них дуже яскраво виявились його погляди на свою службу, принаймні в перші роки його перебування на посаді Магістра. Про те, що він був видатним педагогом (між іншим, спершу це його самого дивувало), свідчить хоча б велика кількість записів його лекцій, які дійшли до нас. З самого початку висока посада принесла Йозефові несподіване, дивовижне відкриття: навчати було йому дуже легко й дуже радісно. Він не думав, що так вийде, бо досі ніколи не мріяв про педагогічну діяльність. Щоправда, як кожному членові еліти, йому в останні студентські роки інколи доручали на короткий час читати лекції: то, заміняючи когось, він читав курс Гри різних ступенів, то ще частіше виконував роль асистента на таких курсах, але тоді для нього воля вибору наукових студій і цілковита зосередженість на предметі своїх наукових зацікавлень були такі дорогі й так багато важили, що він, хоч став уже добрим педагогом і користувався любов’ю серед своїх учнів, дивився на ці доручення швидше як на небажану перешкоду. І, нарешті, в бенедиктинському монастирі він також провадив курси, проте вони й самі собою мали невелике значення, а ще менше для нього самого: там навчання в отця Якоба і спілкування з ним зробило все інше другорядним. На той час йому найдужче хотілося бути добрим учнем, вбирати в себе все, що йому давалося, і поглиблювати свою освіту. Тепер учень став учителем і як учитель насамперед упорався з величезним завданням, що постало перед ним зразу після вступу на посаду: переміг у боротьбі за свій авторитет і за цілковиту тотожність особи й посади. При цьому він зробив два відкриття: поперше, відкрив для себе, як радісно передавати духовні надбання іншому інтелектові і бачити, що вони там набирають зовсім нових форм і зовсім поновому променяться, тобто як радісно навчати, а подруге, відкрив, як радісно боротися з індивідуальністю студента й учня, здобувати авторитет і духовне керівництво й користуватися ним, тобто як радісно виховувати. Він ніколи не відділяв одне від другого і, поки був Магістром, не тільки підготував багато добрих і дуже добрих гравців у бісер, а й особистим прикладом, закликом, суворою терплячістю, силою своєї вдачі розвинув у більшої частини своїх учнів усе найкраще, на що вони були здатні.

Дозволимо собі забігти наперед і згадаємо про один характерний досвід, який він набув при цьому. Перший час свого перебування на службі він мав справу тільки з елітою, з найвищим прошарком своїх учнів, зі студентами й репетиторами, кожен з яких був уже добрим гравцем у бісер, не раз такого самого віку, як і він. І тільки згодом, упевнившись, що вже здобув еліту, він почав повільно й обережно, з року в рік менше й менше віддавати їй сили й часу, аж поки врешті настала пора, коли він, бувало, міг майже зовсім полишити її на своїх довірених співробітників. Процес цей тривав роки, і з кожним роком Кнехт переходив зі своїми лекціями, курсами і вправами до все нижчих, молодших груп учнів, і нарешті дійшло навіть до того, що він — a Magister Ludi робив це дуже рідко — кілька разів особисто прочитав початковий курс для наймолодших, тобто для школярів, іще не студентів. І тоді він виявив, що чим молодші й непідготованіші були його учні, тим більшу радість давала йому робота з ними. Інколи йому було просто неприємно й досить важко вертатися від цих молодих і наймолодших до студентів чи навіть до еліти. Часом йому хотілося піти ще далі назад і спробувати свою силу серед іще молодших школярів, серед тих, яким іще взагалі не читали ніяких курсів і яких не знайомили з Грою; він хотів би, наприклад, трохи попрацювати в Ешгольці або в якійсь,іншій підготовчій школі, навчаючи маленьких хлопців латини, співів чи алгебри, тобто там, де інтелектуальний рівень іще багато нижчий, ніж на початковому курсі Гри в бісер, — зате учні в нього були б ще чистіші душею, ще краще піддавалися б навчанню й вихованню, і навчання й виховання утворювали б там ще міцнішу, неподільну цілість. Протягом двох останніх років свого перебування на посаді Магістра він у листах двічі називав себе шкільним учителем, нагадуючи цим, що вислів «Magister Ludi», який уже для багатьох поколінь означав тільки «Магістр Гри», спочатку був просто титулом шкільного вчителя.

Про здійснення цих бажань він, звичайно, навіть не заводив мови, тільки мріяв про це, як холодного, сірого зимового дня людина мріє про блакитне літнє небо. Для Кнехта були вже закриті всі шляхи, обов’язки йому визначала посада, та оскільки вона здебільшого не диктувала, як саме їх треба виконувати, залишала йому тух відносну волю, він з роками, спочатку, мабуть зовсім несвідомо, переніс свої зацікавлення на виховання, в першу чергу наймолодших із приступних йому вікових груп. Що старший він ставав, то дужче вабила його до себе молодь. Принаймні сьогодні ми можемо це сказати. Воднораз навіть прискіпливому спостерігачеві важко було б виявити в його службових діях якесь дилетантство чи сваволю. До того ж посада Магістра змушувала його раз по раз вертатися до еліти; навіть у ті часи, коли він майже цілком передав семінари й Архів своїм помічникам і «тіні», такі довготривалі справи, як, наприклад, щорічні змагання або готування публічної Гри, спонукали його підтримувати жвавий щоденний зв’язок з елітою. Якось він жартома сказав своєму другові Фріцові: «Бували володарі, що ціле своє життя страждали від нещасливої любові до своїх підданців. Серцем вони тяжіли до селян, пастухів, ремісників, учителів і учнів, але бачили їх дуже рідко, бо завжди були оточені міністрами й офіцерами, що, наче муром, відгороджували їх від народу. Отак і Магістрові: він тяжіє до людей, а бачить тільки колег, він хотів би побути з учнями й дітьми, а бачить лише вчених і еліту».