Hermann Hesse - Гра в бісер

Кнехт, мабуть, і сам міг би здогадатися про своє призначення, це останнє і найвище своє покликання, чи принаймні міг би вважати його за ймовірне, а все ж таки воно вразило, навіть злякало його, як і всі попередні. Міг же подумати про таку можливість, казав він собі згодом і всміхався, згадуючи завзятого Тегуляріуса, який, хоч спочатку й не сподівався таких наслідків, а проте за кілька днів до остаточного вирішення й оголошення вибору виснував і провістив його. Справді, ніщо не промовляло проти вибору Йозефа до Виховної Колегії, хіба що його молодість: більшість його попередників діставали цю високу посаду у віці від сорока п’яти до п’ятдесяти років, а Йозефові не було ще й сорока. Але закону, що забороняв би таке раннє призначення, не існувало.

І ось коли Фріц здивував приятеля наслідками своїх спостережень і комбінацій, спостережень досвідченого члена еліти, який до найменших дрібниць знає складний механізм маленької вальдцельської громади, Кнехт зразу збагнув, що той має рацію, зразу зрозумів і прийняв свій вибір, свою долю, але першою його реакцією на цю звістку були слова, сказані приятелеві: «Я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів». Тількино Фріц, збентежений і майже ображений, пішов, Йозеф пошукав місця для медитації, щоб впорядкувати свої думки, і медитація його відштовхувалась від одного спогаду, який тоді саме стояв у нього перед очима. Порожній клас, голі стіни, фортепіано, крізь вікно ллється прохолоднорадісне світло, а в дверях з’являється гарний, привітний чоловік, уже літній, сивий, з ясним обличчям, сповненим доброти й гідності; сам він, Йозеф, малий гімназист, зляканий, але й щасливий, чекав У класі на Магістра музики й тепер уперше побачив його, Превелебного, Магістра з легендарної Провінції елітарних шкіл і Магістрів, який прийшов показати йому, що таке музика, і який потім крок за кроком уводив його в свою Провінцію, в своє царство, в еліту і в Орден. І ось тепер він, Йозеф, став його колегою і братом, а Магістр відклав свою чарівну паличку, чи своє берло, і обернувся в привітну, мовчазну, й далі добру, й далі шановну, й далі таємничу стару людину, яка своїм поглядом і прикладом осяватиме все життя Йозефа і яка завжди буде вища за нього на одне покоління, на кілька щаблів життя, незмірно вища за нього своєю гідністю і водночас скромністю, майстерністю і таємничістю, але завжди буде його патроном і взірцем, завжди лагідно вестиме його а собою, як світило, що сходить і заходить, веде за собою своїх братів. поки Йозеф несвідомо віддавався потокові породжених у душі картин і образів, що звичайно, схожі на сни, з’являються під час першого відпруження, з них вирізнились і надовше затримались перед його зором два образи чи символи, дві параболи. В одній із них Кнехт, іще хлопець, різними переходами йде за Магістром, а той веде його, і щоразу, коли він обертається і Йозеф бачить його обличчя, стає старіший, мовчазніший, сповнений ще більшої гідності, помалу наближаючись до ідеалу вічної мудрості й гідності, тим часом як він, Йозеф Кнехт, віддано й слухняно йде за своїм взірцем, а проте залишається таким самим хлопцем, то соромлячись цього, то ніби радіючи цьому, навіть відчуваючи якесь майже вперте задоволення. А друга картина була ось яка: сцена в музичному класі, коли старий входить до хлопця, і все це повторюється знову й знову, без кінця. Магістр і хлопець ідуть один за одним, наче їх тягне на дротині якийсь механізм, і часом уже не можна розрізнити, хто веде, а хто йде за ним, старий чи молодий. То здається, що молодий слухається і шанує старого, його авторитет і гідність, то, навпаки, старий поспішає за образом молодості, який швидко лине ледь поперед нього, за самим початком, за веселістю, служить їй і обожнює її. І поки Йозеф спостерігав цей безглуздомудрий сонколоверть, він сам відчував себе то тим старим, то хлопцем, був то шанувальником, то тим, кого шанують, то проводарем, то тим, кого ведуть, і в цьому нечіткому, змінному плині враз настала мить, коли він був ними обома водночас, і Магістром, і учнем, або навіть стояв над ними обома, був тим, хто все це влаштував, вигадав, керівником і глядачем цієї коловерті, даремної гонитви наввипередки старого й молодого, яку він, залежно від своїх почуттів, то уповільнював, то шалено прискорював. І раптом із цієї картини постала нова, вже більше символ, ніж сон, більше умовивід, ніж образ, справді швидше не картина, а умовивід: ця безглуздомудра гонитва по колу Магістра й учня, це залицяння мудрості до молодості, молодості до мудрості, ця нескінченна, натхненна гра була символом Касталії, взагалі грою життя, що вічно тече в своїй роздвоєності між старістю і молодістю, між днем і ніччю, між Ян та Інь. Звідси, зі світу образів, Кнехт знайшов шлях до заспокоєння і повернувся після тривалого самозаглиблення підбадьорений і повеселілий.