Hermann Hesse - Гра в бісер

Справді, після закінчення підготовчих шкіл учням еліти надається дуже велика свобода для самовизначення в усіх галузях знань. Обмежує цю волю — якщо нахили й зацікавлення не звужують її з самого початку — тільки обов’язок кожного студента подавати раз на семестр план своєї праці, за виконанням якого Колегія тактовно стежить. Для різнобічно обдарованих студентів з широким колом зацікавлень — а до них належав і Кнехт — перші студентські роки завдяки цій дуже широкій свободі здаються чимось чудовим і звабливим. Саме таким студентам з різнобічними зацікавленнями, якщо тільки вони не починають ледарювати, Колегія надає майже райську свободу: студент може на свій розсуд знайомитися з будьякими науками, змішувати різні її галузі, захоплюватись одночасно сімома чи вісьмома дисциплінами або від самого початку триматися в якихось вужчих рамках, і, крім виконання загальних, чинних для всієї Провінції і Ордену правил поведінки, від нього ніхто нічого не вимагає, він лише повинен раз на рік подати звіт про те, які прослухав лекції, що читав і в яких інститутах працював. Докладніший контроль і перевірка його успіхів провадиться вже аж тоді, коли він починає відвідувати спеціальні курси й семінари, до яких належить і Гра в бісер та консерваторський курс музики; тут, певна річ, кожен студент повинен складати офіційні екзамени й виконувати всі завдання, які від нього вимагає керівник семінару. Проте ніхто йому не накидає цих курсів, він може семестрами чи й роками тільки сидіти в бібліотеках або слухати лекції. Тим студентам, що довго не можуть спинитися на якійсь одній галузі науки, відтягаючи таким чином свій вступ до Ордену, Колегія терпляче дозволяє довгі мандри по різноманітних галузях знання, навіть заохочує їх до цього. Від них лише вимагають, щоб вони не переступали правил моралі й раз на рік подавали так званий «життєпис». Завдяки цій давній традиції, яку так часто висміюють, до нас і дійшли три життєписи, що їх Кнехт скомпонував у студентські роки. Отже, в цьому випадку ми маємо справу не з чисто добровільними, неофіційними, майже таємними літературними спробами, як його вірші, написані у Вальдцелі, а зі звичайними, офіційними творами. Ще на початку існування Педагогічної Провінції з’явився звичай спонукати молодших студентів, тобто ще не прийнятих до Ордену, час від часу компонувати особливі праці чи стилістичні вправи — так звані «життєписи», фіктивні автобіографії, перенесені в будьяку з минулих епох. Студент мав завдання перенестися в оточення і культуру, в духовну атмосферу якоїнебудь давнішої доби й вигадати собі відповідне до тієї доби життя; залежно від часу й моди студенти вибирали імператорський Рим, Францію сімнадцятого чи Італію п’ятнадцятого сторіч, Афіни епохи Перікла або Австрію часів Моцарта, а філологи ще й мали звичку писати романи про своє життя мовою і стилем тієї країни й тієї доби, в яку переносилась дія: інколи зпід їхнього пера з’являлися надзвичайно віртуозно зроблені автобіографії в куріальному стилі папського Риму десь 12року, інколи — скомпоновані середньовічною латинню, італійською мовою «Ста новел», французькою Монтеня, барокковою німецькою мовою боберфельдського лебедя. В цьому вільному, грайливому жанрі зберігся відгомін давньоазіатської віри у відродження й переселення душ; серед викладачів і студентів було поширене уявлення про те, що їхньому теперішньому існуванню, можливо, передувало інше, в іншій постаті, в інші часи, серед інших умов. Звичайно, це була не віра в буквальному значенні цього слова, і тим більше не вчення, а тільки гра, вправа на силу фантазії, спроба уявити своє «я» в інших умовах і в іншому оточенні. На цих вправах, так само як на деяких стилістичнокритичних семінарах, а часто і в Грі, студенти вчилися обережно проникати в минулі культури й епохи, в інші країни, вчилися розглядати свою власну особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехії. Звичай компонувати такі життєписи мав свої чари й давав добрі наслідки, інакше він би так довго не зберігся. Між іншим, чимало студентів більше чи менше вірили не тільки в ідею переселення душ, а й у правдивість життєписів, які вони самі ж створювали. Бо, звичайно, більшість тих уявних існувань, перенесених у минулі часи, були не тільки стилістичними вправами й історичними студіями, а й вимріяними образами, ідеалізованими автопортретами: студенти змальовували себе переважно в тих костюмах і надавали собі тієї вдачі, які їм здавались ідеальними і які вони б хотіли мати насправді. Крім того, ці життєписи були непоганою педагогічною ідеєю, законним шляхом до заспокоєння потреби в поетичній творчості, властивій людям молодого віку. Справжню, поважну творчість заборонили багато поколінь тому; частково її замінили науки, а частково Гра в бісер. А все ж потяг молоді до художньої творчості, до компонування остаточно цим не задовольнявся; в написанні уявних біографій, що часом переростали в цілі повісті, для неї відкривалося дозволене, широке поле діяльності. Можливо також, що чимало авторів таким чином робили перші кроки на шляху до самопізнання. Між іншим, часто бувало, що студенти використовували свої життєписи як нагоду висловити критичні, бунтарські думки про сучасний світ і про Кастилію. Вчителі здебільшого ставилися до цього прихильно, бо, крім усього іншого, ці твори дуже багато говорили їм, давали надзвичайно ясну картину духовного життя, моралі й поведінки їхніх авторів саме в той час, коли студенти мали найбільшу волю й не перебували під пильним наглядом.