Hermann Hesse: Гра в бісер

Парадоксальність долі Гесселюдини і Гессеписьменника спонукає дослідників розглядати його еволюцію як безперервний рух, зміну, ненастанний відхід від самого себе. І справді, автор «Начерків і віршів, що залишилися після Германа Лаушера» (1901) — це невправний поетпочатківець, а автор «Гри в бісер» — зрілий митець, майстер лукавої стилізації. Але ж засіб і в першому, і в останньому великому творі Гессе той самий: автор ховається під маскою видавця.

Безперечно, творчість Гессе зазнала значної еволюції і на змістовому, і на художньостильовому рівнях. Дослідники поділяють її на кілька етапів, виходячи як з проблємнотематичних, так і з художніх відмінностей творів. Особливо виразно виділяється перший, до, період творчості письменника, позначений тісними зв’язками з німецьким «обласницьким» реалізмом і неоромантизмом. У багатьох відношеннях новий Гессе постає в творах кінця — 20х років, від «Деміана» до «Степового вовка». І, нарешті, заключний і вищий етап творчого шляху Гессе — це З0 — 50 ті роки, коли був написаний його шедевр, роман «Гра в бісер».

Сам Гессе, озираючись назад, бачив у своїй творчості насамперед єдність. Причому говорив про це не без домішки меланхолії, бо вважав, що людина живе «пробудженнями», які підіймають її зі щабля на щабель. У п’ятдесяті роки в зв’язку з перевиданням «Нарциса і Гольдмунда» він писав: «Насамперед мені знов упало в око, що більшість моїх великих книжок не створює (всупереч такому уявленню під час праці над ними) нових проблем і нових образів, як це буває у справжніх майстрів, а тільки видозмінює кілька приступних мені проблем і типів, хоч і з нової життєвої позиції, з погляду нового досвіду. Так моєму Гольдмундові передував не тільки Клінгзор 1, але й Кнульп, а Касталії і Йозефові Кнехту — монастир Маріабронн і Нарцис». Проблеми Гессе — це здебільшого місце мистецтва в людському житті, герої його — це, як правило, музиканти, поети, художники.

Уявну ж несхожість кожного наступного Гессе на попереднього, мабуть, можна пояснити тією його суперечливістю, тією внутрішньою двоїстістю, про які вже йшла мова. Рівновага протилежностей, хоч би як письменник про неї дбав, завжди ненадійна, рухлива. Одна чаша терезів неминуче переважає, і романний світ обертається до читача непередбаченим, несподіваним боком.

Зрештою, Генріх Манн — автор вишуканопишномовної трилогії «Богині» (1903) і написаної недорікуваторубаним стилем «Голови» (1905) — більше відрізняється від того врівноваженого, іронічномудрого реаліста, який створив «Молоді літа короля Генріха IV» і «Зрілість короля Генріха IV» (19– 1938). А проте нікому не спаде на думку питати: хто цей Манн був насправді? Яка доля гнала його від одної метаморфози до іншої? А зіставлення з Томасом Майном з певного погляду ще повчальніше. Шлях від «Спостережень аполітичного» (1918), які повністю протиставляли німецьку культуру європейській цивілізації, до гнівних антинацистських статей, до визнання справедливості соціалізму був куди складніший, ніж той, який пройшов мислитель Гессе. його реакції на світ XX сторіччя не були такі екстремні. Їм, як не дивно, властивий нахил до чогось середнього.

Гессе серед небагатьох не піддався воєнному чадові, навіть висловив публічно свій протест. Протест був наївний і стосувався не так самої війни, як тієї пишномовної брехні, якою огортали її численні літератори з обох супротивних таборів. Проте виступ Гессе зіграв свою роль: вірнопідданська преса прокляла письменника, і він став другом Ромена Роллана.

В роки Третього рейху він не емігрував, оскільки жив у Швейцарії і був її громадянином. Він допомагав багатьом утікачам, досить різко відгукувався про гітлерівський режим у приватному листуванні, доволі прозоро засудив його у «Грі в бісер», але зовні дотримувався нейтралітету. Деякі його книжки в ті роки виходили в Німеччині. Він не був бійцем, стояв далеко від соціалістичних ідеалів навіть у тій формі, в якій їх визнавав Томас Манн. А все ж із свого монтаньйольського усамітнення він чітко бачив рух світової історії.

Думка про суперечливу єдність світогляду і творчості Гессе важлива тому, що поза нею «Гра в бісер» постає трохи в іншому світлі: як колосальне завершення, але так чи інакше вже відірване, відчужене від багато чого з того, що йому передувало. А тим часом це твір, що ввібрав у себе буквально все з гессівського минулого: злети і хиби, техніку, проблематику, навіть ідилії «Германа Лаушера», «Петера Каменцінда», «Кнульпа».