Hermann Hesse: Гра в бісер

Минуло не так багато часу, поки настав край його чеканню, проте для Кнехта то була ціла вічність. Ніхто його не викликав, але до класу зайшов якийсь чоловік, зовсім старий, як йому спершу здалося, не дуже високий, сивий, з гарним ясним обличчям і пильними блакитними очима. Погляд тих очей міг би злякати, проте він був не тільки пильний, а й веселий: не те, щоб чоловік сміявся чи хоча б усміхався, просто в очах його світилася тиха, спокійна веселість. Чоловік сів на стільчик перед старим шкільним фортепіано й сказав: — Ти Йозеф Кнехт? Твій учитель задоволений тобою, він, здається, любить тебе. Ходи, трохи пограємо разом.

Кнехт іще перед тим дістав скрипку з футляра. Старий узяв ноту «ля», хлопець настроїв скрипку і боязко, запитливо глянув на нього, — Що б ти хотів зіграти? — спитав Магістр.

Учень не зміг нічого відповісти, серце його переповнювала святоблива пошана до старого. Він ще ніколи не бачив такої людини, Він нерішуче взяв ноти й простяг їх Магістрові.

— Ні, — сказав Магістр, — я б хотів, щоб ти зіграв щось напам’ять, не вправу, а щось просте, що ти знаєш напам’ять, може, пісню, яка тобі подобається.

Кнехт збентежився; це обличчя, ці очі зачарували його. Він соромився свого збентеження, але не міг відповісти, не міг сказати жодного слова. Магістр не квапив його. Він одним пальцем програв початок якоїсь мелодії і запитально глянув на хлопця. Той кивнув головою, зразу ж радісно підхопив мелодію — то була старовинна пісня, яку вони часто співали в школі.

— Ще раз! — сказав Магістр.

Кнехт повторив мелодію, а старий зіграв до неї другий голос. Тепер старовинна пісня звучала в маленькому класі на два голоси.

— Ще раз! Кнехт знов заграв перший голос, а Магістр зразу другий і третій. Чудесна старовинна пісня лунала в класі на три голоси.

— Ще раз! — І Магістр зіграв три голоси до мелодії. — Гарна пісня! — тихо сказав він. — А тепер зіграй її ще в альті.

Кнехт слухняно зіграв, Магістр задав йому тон і долучив до його гри свої три голоси.

— Ще раз! — знов і знов казав старий дедалі веселіше.

Кнехт зіграв мелодію в тенорі, раз у супроводі двох, а раз — трьох голосів. Так вони, виконали пісню кілька разів, і слова їм були вже не потрібні; з кожним повторенням мелодія сама собою ставала багатшою, набувала нових оздоб. Маленька порожня кімната, освітлена веселим вранішнім сонцем, святково звучала у відповідь.

За якийсь час старий перестав грати й спитав: — Може, досить? Кнехт похитав головою і заграв знов. Магістр приєднався до нього з своїми трьома голосами, і чотири голоси весело проклали тонкі, ясні лінії, перегукуючись один з одним, підтримуючи один одного, перетинаючись і описуючи один навколо одного дуги й фігури, а хлопець і старий, забувши про все на світі, віддавалися тим чудовим спорідненим лініям і фігурам, що утворювались там, де лінії схрещувалися, і, обсотані їхнім чарівним плетивом, грали, тихо похитуючись, наче скорялися невидимому капельмейстрові. Нарешті Магістр, закінчивши мелодію, повернув голову й спитав: — Сподобалось тобі, Йозефе? Кнехт мовчки глянув на нього. Очі його світилися вдячністю, він весь світився, але не міг вимовити жодного слова.

— Може, ти вже знаєш, що таке фуга? — спитав Магістр.

На обличчі в Кнехта проступив сумнів. Він уже слухав фуги, але на уроках вони їх ще не проходили.

— Добре, — сказав Магістр, — тоді я покажу тобі фугу. Найкраще ти зрозумієш, що це таке, коли ми самі скомпонуємо її. Отже, для фуги насамперед потрібна тема, але тему ми не будемо довго шукати, а візьмемо її з нашої пісні.

Він зіграв кілька нот, уривок з мелодії, що прозвучав дуже дивно, якийсь обрубок без голови і без хвоста. Потім зіграв тему ще раз, трохи далі, і в ній уже з’явився перший вступ, другий вступ зробив перехід із квінти в кварту, третій повторив перший на октаву вище, так само четвертий повторив другий; експозиція закінчилася клаузулою в тональності домінанти. Друга розробка вільніше модулювала в інші тональності, третя, схиляючись до субдомінанти, завершилась клаузулою в основному тоні. Хлопець дивився на розумні білі пальці Магістра, бачив, як на його зосередженому обличчі тихо віддзеркалювався план музики, а очі спочивали під напівопущеними повіками. Серце в хлопця калатало від захвату, від любові до Магістра, а слух його вбирав фугу, і йому здавалося, що він уперше слухає музику. Він угадував за витвором духу, що поставав перед ним у звуках, гармонію закону й волі, служіння і влади, гармонію, яка дарує людям щастя; він доручав себе і заприсягався в вірності цьому духові і цьому майстрові, він бачив тієї хвилини, що йому, його життю, цілому світові вказує дорогу, дає лад і мету дух музики, і коли гра скінчилася, він прикипів поглядом до чарівника, що сидів перед ним, до володаря, якому він віддався душею і серцем і який усе ще схилявся над клавіатурою, приплющивши очі, з просвітлим зосередженим обличчям. Хлопець дивився на нього й не знав, чи йому втішатися блаженством цих хвилин, чи плакати, що вони вже минули. Нарешті старий повільно підвівся зі стільчика, проникливо й водночас невимовно ласкаво глянув на нього веселими блакитними очима й сказав: — Ніде люди так легко не стають друзями, як граючи разом. Це дуже гарно. Сподіваюся, що віднині ми з тобою будемо друзями. Може, ти також навчишся компонувати фуги, Йозефе. — 3 цими словами старий подав йому руку й рушив до дверей, але на порозі ще раз обернувся, глянув на Йозефа й легенько, ввічливо вклонився на прощання.