Hermann Hesse - Гра в бісер

А як дивно вийшло з ним самим, з Йозефом Кнехтом і його власною Душею! Хіба не вважав він колись, навіть іще вчора, той властивий йому спосіб сприйняття, пізнання й переживання дійсності, який він звав «пробудженням», поступовим проникненням у саме серце світу, в центр істини, чимось посвоєму абсолютним, рухом уперед чи шляхом за своєю ідеєю безперервним і простолінійним, хоч його й можна долати тільки поступово? Хіба колись, замолоду, йому не здавалося пробудженням, поступом, чимось безперечно цінним і слушним те, що хоч він і визнав зовніш2ній світ в особі Плініо, але як касталієць свідомо й твердо відмежувався від нього? Подальшим поступом, ще одним кроком до істини було те, що після багаторічних сумнівів він вирішив присвятити себе Грі в бісер і вальдцельському життю. І знов крок уперед, коли Магістр Томас покликав його на службу, а Магістр музики прийняв до Ордену, і коли його потім обрали Магістром, усе це були менші чи більші кроки на рівному начебто шляху, а проте нині, наприкінці того шляху, він був зовсім не в серці світу і не в центрі істини, і теперішнє його пробудження означало тільки одне: він розплющив очі й знов побачив себе в новому становищі, побачив, що йому треба призвичаюватись до нових обставин. Та сама сувора, чітко визначена, рівна стежка, що привела його до Вальдцеля, до Маріафельса, до Ордену, на посаду Магістра, тепер вивела його звідти назад. Кожне пробудження було одночасно й прощанням. Касталія, Гра в бісер, звання Магістра — все це були окремі теми, які він мав опрацювати й завершити, простори, які він мав перейти, межі, які він мав переступити. Тепер вони вже були позаду. А все ж він, мабуть, уже й давніше, коли думав і діяв не так, як сьогодні, а навпаки, щось знав чи здогадувався про те, що ця засада сумнівна; хіба ж не виніс він у заголовок свого вірша про життєві щаблі й прощання, написаного в студентські роки, це гасло — «Переступай межі!»? Отже, його шлях ішов по колу, чи по еліпсу, чи по спіралі, чи як там іще, тільки не по прямій лінії, бо прямі лінії, певне, існують лише в геометрії, а не в природі і в житті. Але він, навіть коли давно вже забув і свого вірша і тодішнє своє пробудження, лишився вірний тій настанові й спонуці, з якими звертався до себе самого в тому вірші, хоч і не йшов сліпо за ними: були в нього і вагання, і сумніви, і напади внутрішньої боротьби, а проте він долав щабель за щаблем, простір за простором, мужньо, спокійно, зосереджено, з ясною душею, не так променисто, як покійний Магістр музики, та все ж не піддаючись журбі і втомі, не зрікаючись і не зраджуючи своїх поглядів. І якщо тепер, за касталійськими уявленнями, він зрікся і зрадив їх, якщо він, всупереч усім законам орденської моралі, діяв начебто в ім’я своєї власної особи, тобто чинив сваволю, то й ці його дії позначені духом мужності й музики, отже, і її ритмом, її ясністю, тому що вже вийде з цього, те й буде. Якби ж він міг з’ясувати й довести іншим те, що йому самому здавалось таким ясним: його теперішня «сваволя» насправді не що інше, як служіння і покора, і він іде не на волю, а назустріч новим, незнайомим, тривожним обов’язкам не як утікач, а як покликаний, не свавільно, а слухняно, не володар, а жертва! А як же тоді справа стоїть з чеснотами, з ясністю, з дотриманням ритму, з мужністю? їх тут добре не видно, але вони є. Навіть коли ти вже не йдеш, а тебе ведуть, коли ти вже не переступаєш межі з власної волі, а стоїш посередині і простір обертається навколо тебе, чесноти всетаки є, вони й тоді зберігають свою вартість і свій чар, вони полягають у ствердженні замість заперечення, в послухові замість непокори і, може, трохи ще й у тому, що ти чиниш і думаєш так, наче ти активний володар становища, що ти береш на віру свої уявлення про життя, цю ілюзію самовизначення й відповідальності, що ти, властиво, невідомо чому створений більше для дії, ніж для пізнання, більше слухаєшся інстинктів, ніж розуму. О, якби можна було про все це поговорити з отцем Якобом! Такі думки чи мрії були відгомоном його медитації. Тепер йому здавалося, що під час «пробудження» йдеться не про істину і пізнання, а про дійсність, про те, як її пережити й витримати. Пробуджуючись, ти не проникаєш глибше в суть речей, не наближаєшся до істини, а схоплюєш, утверджуєш і переживаєш тільки стосунок свого «я» до теперішнього становища речей. При цьому ти знаходиш не закони, а розв’язання, досягаєш не до центру всесвіту, а до центру своєї особистості. Ось чому те, що ти при цьому почуваєш, так важко виповісти, тому воно так дивно не дається слову й формулюванню; мабуть, мова не ставила собі за мету давати відомості про цю галузь життя. Якщо ж зрідка й трапляється людина, що розуміє тебе трохи краще, ніж інші, то вона або перебуває в такому самому становищі, як ти, або так само страждає, або так само пробуджується. Трохи краще його часом розумів Тегуляріус, ще краще Плініо. Кого він іще міг назвати? Нікого.