Остап Вишня: Зенітка

Як їхати із заходу на схід, усі поїзди приходять до однієї станції. Назва її «Укіс». Станція з величезними оперативними можливостями: може приймати і приймала за добу безліч ешелонів і з людьми, і з різноманітним вантажем.

Сталінград. Ленінград. Ростов н/Д. Мелітополь. Орел. Курськ. Білгород, Харків. Київ. Кривий Ріг. Корсунь-Шевченківський. Севастополь. Тернопіль. Мінськ. Львів і багато інших. Це такі міста, що років через п'ятсот, а то й через тисячі, коли хтось про них нагадає представникові арійської раси, червоні кульки його чистопородної крові бліднішатимуть і одгвинчуватиметься гайка. Це ті міста, котрі «вже».

А є ще й такі міста, як Берлін, Мюнхен, Данціг і інші, которі ще не «вже», але которі скоро будуть «вже»… Тоді про них і поговоримо.

1942 року в Києві, як ми знаємо, урядували рейхскомісар, гауляйтер Еріх Кох.

Так оцей самий гауляйтер запросили пана міністра східних земель Розенберга одвідати свої володіння.

Пан рейхсміністр урочисто прибули й об'їхали з паном гауляйтером загарбані землі…

Об'їхали й повернулися до Києва.

На цей час вони викликали до Києва на нараду всіх генерал- і гебітскомісарів.

Порадившись, пан міністр з паном гауляйтером і з усіма генерал- і гебітскомісарами влаштували урочисту прогулянку на Аскольдову могилу.

— Панове! Ви подивіться на цю чудесну панораму! Усі ці неосяжні простори землі родючої тепер наші, німецькі… Від Дніпра аж до Чорного моря всі ці лани безмежні ми заселимо німцями. Ми поділимо ці землі на ділянки і роздамо німецьким фермерам. Українці будуть як робоча сила. А через 25 літ тут буде справжня Німеччина!

І що ви там не кажіть, а державний розум — то таки державний розум.

Він — передбачає.

Не помилився міністр східних земель — пан Розенберг.

В чому йому можна закинути — так це тільки в скромності.

Що ж вийшло?

Не тільки на безмежних українських ланах, а й на Кубані, на Донщині, на Північному Кавказі, в Криму, в Бессарабії і аж до самісіньких Карпат маємо силу-силенну земельних ділянок з німецькими фермерами, якщо не на них, то в них.

Одержали ці ділянки німецькі фермери у довічне володіння.

Лежать німецькі фермери у радянських неосяжних землях, лежать — «хазяйнують».

І роботи ніби небагато: лежи собі потихеньку, догнивай. І користь з того неабияка фашистським фюрерам, бо, як публікує швейцарська газета «Базлер арбейтерцейтунг», фюрери ці мають в іноземних банках кругленькі капітали готівкою і в цінних паперах.

Геббельс має — 4.635 тисяч доларів

Герінг » — » — 3.575 » — »

Ріббентроп » — » — 3.165 » — »

Гесс » — » — 2.045 » — »

Гіммлер » — » — 2.000 » — »

«Діточкам на молочко»…

«Фермери» лежать, земля собі крутиться, грошики набігають…

Поки фюрери на шибеницях гойдатимуться — дивись, ще по мільйончику набіжить…

Сиділи ми якось із дідом Свиридом на колодках, розмовляли.

З заходу насувалася чорно-синя хмара, пахло дощем, вдалині гриміло, і розтинали небо блискавки.

— Дивіться, — кажу, — діду Свириде: на небі блись-блись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: «бліцкріг», «бліцкріг!» А на ділі вийшло «пшик-кріг!» Чому воно так, діду Свириде!?

— Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана.

— У якого цигана?

— У Михея!

— У якого Михея?

— Михея не знали?

— Ні!

— Тю! Що ж ви тоді знали!? Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав'язувалось. Молодим я тоді ще був — було мені не більше, як років, може, шістдесят п'ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей, — усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, придивляється.

— Кавуни, — каже, — в тебе, Свириде, добрі.

— Кавуни, — кажу, — непогані.

Вистигли кавуни.

От одної ночі так, як оце тепер, дуже нахмарило. Почалася буря. Грім, дощ, блискавки… Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка, — на бакші все видно. Блиснуло — я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка, — я пригнусь, стемніє, — підбігаю. Підбіг, присів у полину на межі. Блиснуло — бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче! А воно гримить, а воно гримить! Підійшов я близенько до злодія… В цю мить як блисне, — я його трійчатами як блисну! — так воно тільки — іве! — та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, і не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить…