Остап Вишня: Весна-красна

— Ні!

— А чому — ні?

— Я — хороший!

В школі повно люду. Більше жінок. Мужеська стать — здебільша літні чоловіки, діди.

Дивитесь ви на них, дивляться вони на вас…

На отаких саме нащадків «Габсбургів» та «Янів Собеських» дивились ви і на Харківщині, і на Полтавщині, і на Київщині…

Ви — на них, а вони — на вас.

І очі ті, і постаті ті, — тільки очі журніші та постаті пригнобленіші…

І от виходить перед них людина, так років йому з тридцять п'ять, чорнявий, неголений, обличчя бліде, погляд розгублений.

Виходить і починає говорити:

— Громадяни! Ви мене знаєте. Я — є «станичний» бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з Радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я наказував вам ховатися по схронах, по лісах. Я наказував палити хати і вбивати тих, хто переходить на бік Радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а нищити їхніх батьків, жінок, дітей… І от тепер я каюсь у тому, що я, а за мною і мої колишні друзяки наробили… Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою! Тепер мені ясно, куди вели нас наші ватажки, куди вів нас Бандера. Ні для кого вже не секрет, що Бакдера, а разом з ним і всі ми, бандерівці, працювали за вказівками німецького гестапо, і правильно нас називають українсько-німецькими націоналістами. Я закликаю всіх тих, хто йшов за мною, з'явитися до представників Радянської влади і здати зброю. Я закликаю всіх тих, у кого є родичі, що ще не з'явилися до Радянської влади, хай виходять із схронів, хай ідуть і працюють разом з Радянською владою і разом з усім радянським народом. Ви ж усі чули відозву Радянського уряду, що ніякої кари тим, хто добровільно прийде, не буде. Ви ж бачите, — я живий, нічого прикрого мені Радянська влада не вчинила.

Сидять жінки, сидять чоловіки… Сидять, слухають…

Слухають одного з тих, що цілими десятиріччями отруювали націоналістичним чадом їхній мозок, обдурювали їх, залякували, лудили їхні очі, непокоїли душу, заганяли в ліси, в схрони, в ями…

Сумні в них обличчя, суворі.

І от відчуваєш, що всі вони давно вже зрозуміли, що їм треба робити, що вже, значить, вони, «чия правда, чия кривда, чиї вони діти», та, десятиліттями залякувані тими-таки бандерівцями, вони боялись за себе, за дітей, за онуків.

Боялися тих же бандерівців.

Сидить біля нас за столом 80-літній дід.

Сидить, а по лиці в нього котяться горошини-сльози…

І тихо-тихо шепоче нам:

— Мій онук у лісі був. У них, у бандерівців. Оце перед святами переказав, що прийде. Додому прийде. Дізналися вони, — впав мій онук. Нема в мене тепер онука. Вісімнадцять літ йому було. Файний хлопець був.

І горошини-сльози заряснішали на лиці у 80-літнього діда.

А скільки таких сліз пролилося через каїнову роботу гітлерівських посіпак!

Кого вони хотіли віддати в фашистське рабство? Оцей прекрасний народ, що перед нами сидить і на нас своїми прекрасними очима дивиться?

Народ, що, віками одірваний од великої України, зберіг і мову, і культуру, і любов до мови і культури.

Йому сказали:

— До нас завітали такі й такі українські радянські письменники! Знаєте ви їх?

— Знаємо! У нас їхні твори є!

Народ, що в тяжку хвилину свого життя, спричинену його ворогами, в яких він одразу не розпізнав своїх ворогів, на звичайнісінький людський жарт вибухає таким веселим сміхом, — такий народ не може бути не прекрасним, а, значить, не може бути не радянським, бо так може, так уміє сміятися тільки радянський народ!

А радянський народ може жити тільки на радянській землі!

Значить, земля ця — наша земля, радянська земля!

Ленінград…

Що до цього слова додаси і що з нього викинеш? І Петро Перший, і Ломоносов, і Державін, і Пушкін, і Лєрмонтов, і Гоголь, і Крилов, і Достоєвський, і Щедрін, і Некрасов, і Шевченко, і Рєпін, і Сєченов, і Бехтерєв, і Павлов.

І Суворов…

І Ленін…

І Смольний…

І перші заграви Великої Жовтневої соціалістичної революції.

І Кіров…

І, нарешті, страхіття блокади, чудеса героїзму, відваги й мужності…

І пафос відновлення і відбудови…

Город мислі, науки, літератури, революцій, героїзму, пафосу й ентузіазму…

Як багато всього поклала історія на гранітні плечі города-красеня, города-богатиря!..

Але це іще не все.

Ленінград має ще ж і Неву, і Невку, і Фонтанку, і Мойку, і канали, і острови, і Невський проспект, і Адміралтейський шпиль, і Петропавловську фортецю, і Шліссельбург, і Петергоф, і палаци, і музеї, і заводи, і фабрики, і сади, і парки, і сквери… І пам'ятники… І Олександро-Невську лавру, і багато ще дечого…