Джером Джером: Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

Стюард порадив останній варіант, оскільки на позір він був набагато дешевше. Стюард сказав, що за весь тиждень моєму знайомому це коштуватиме два фунти і п’ять шилінгів. На сніданок, казав він, буде риба, підсмажена на грилі. Ланч о першій, і складатиметься він із чотирьох страв. Обід о шостій — суп, риба, закуска, шматок смаженого м’яса, птиця, салат, солодощі, сир та десерт. Легка вечеря з м’ясними стравами — о десятій.

Мій друг вирішив заощадити і зупинитися на двох фунтах з п’ятьма шилінгами (він великий любитель поїсти) — і дав згоду.

Ланч подали, щойно вони відійшли від Ширнеса. Мій приятель не був настільки голодним, як, йому здавалося, мав би бути, тому зупинив свій вибір тільки на шматку вареної яловичини та полуницях із вершками. У другій половині дня, коли він розмірковував над важливою для нього справою, йому раптом здалося, що, окрім шматка вареної яловичини, він уже кілька тижнів нічого не їв, а через певний час склалося враження, що на полуницях з вершками він живе роками.

Ні яловичина, ні полуниці з вершками теж не здавалися щасливими, скоріше навпаки.

О шостій обід був готовий. Запрошення до їдальні не викликало жодного ентузіазму. Однак наш герой усвідомлював, що там було дещо з того, на що він витратив свої два фунти і п’ять шилінгів, тож, притримуючись за канати та спираючись на все, що потрапляло під руки, він спустився донизу. Щойно він зійшов сходами, його зустрів приємний запах цибулі і гарячої шинки, до якого домішувалися аромати смаженої риби та зелені. Потім з’явився стюард з улесливою посмішкою на вустах:

— Що накажете подавати, сер?

— Витягни мене звідси, — почулася слабка відповідь.

Мого друга швиденько підняли нагору, посадили з підвітряного боку і залишили самого.

Протягом наступних чотирьох днів він вів просте і чисте життя, жуючи сухі крекери, які йому приносив офіціант (щодо офіціанта, то не схоже було на те, що він їв лише крекери), і запиваючи їх содовою. Проте ближче до суботи мій товариш дещо віджив і попросив, щоб йому принесли слабенького чаю з грінками, а в понеділок уже наминав курячий бульйон. Він зійшов з корабля у вівторок, і коли той, залишаючи по собі клуби пари, відійшов від причалу, з жалем дивився йому вслід.

— Прощавай, — сказав він, — прощавай, моя їжа на цілих два фунти, яка належить мені і якої я так і не скуштував.

А до того він подумав, що, якби йому дали ще один день, він, напевно, зміг би все надолужити.

Тому я так заперечую проти поїздки на море. Ні, все, про що я розповідав, мене не стосується. Я ніколи не страждав від хитавиці. Я хвилювався за Джорджа. А Джордж відповів, що з ним усе буде гаразд, і, напевно, йому навіть сподобалося б, але він застеріг мене і Гарріса, щоб ми навіть не мріяли про це, тому що, на його переконання, ми обов’язково захворіємо. Гарріс додав, що для нього завжди було таємницею, як люди можуть потерпати через морську хворобу. На його думку, вони просто прикидаються, аби привернути до себе увагу. Він розповів, що кілька разів намагався зробити те саме, але йому ніколи не вдавалося.

Потім він почав розповідати нам анекдоти про те, як перетинав Ла-Манш. Хитало так, що пасажири змушені були прив’язувати себе до койок, і він та капітан були єдиними особами на борту, кого оминула хвороба. Іноді у розповіді серед тих, хто не захворів, з’являвся помічник капітана, але кожного разу — Гарріс і ще хтось. Якщо когось іще не було, то був лише він сам.

Цікаво, що ніхто ніколи не страждає від морської хвороби на суші. У морі раз від разу бачиш, що багатьом людям надзвичайно погано, кожен корабель переповнений цими страждальцями. Але на суші я ще не зустрічав жодної людини, котра бодай уявляла б, що таке морська хвороба. Куди зникають ті тисячі матросів, які не витримують хитавиці і якими аж кишить кожен корабель, для мене і досі залишається таємницею.

Якби більшість людей були схожі на хлопчину, що його я зустрів одного дня на пароплаві, який прямував до Ярмута, я міг би вважати, що загадка доволі проста. Пригадую, судно щойно відійшло від берега Саусенда. Хлопчина висунувся з ілюмінатора і перебував у досить небезпечному положенні. Я підійшов до нього і спробував урятувати.

— Ану, малий! Давай швиденько назад, — сказав я, торсаючи його за плече. — Ти випадеш за борт.

— Боже! Краще нехай так, — то була єдина відповідь, якої мені вдалося домогтися. Я змушений був залишити його.

Три тижні потому я зустрів його в ресторані одного з готелів Бата. Він описував свої подорожі і з захопленням розповідав, як любить море.