Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Та він же тримається на волосині і може не витримати! Може зломитися! І тоді… Тоді досить йому сказати «так» — і брати його, яким він усе прощає в ім’я своєї власної віри в них, вже не гулятимуть на волі… Тоді вже не допоможуть їм ніякі їхні ані чини, ані ордени, ані минуле, ані добра батьківська слава… А волосинка така тоненька, що на неї вже не можна покластися, навіть Андрієві! Він це з тугою відчуває й обливається потом. Обірветься та волосинка його розшарпаної волі, і він полетить у безодню. В безодню позорища, після якого вже не можна жити на цім світі…

І знову надія й шалена радість, що брати його не зрадили… І готовність все, геть все витерпіти…

І знову відчай… І знову розпач…

Який тяжкий і страшний келих йому піднесли! Тоді зринало обличчя його заплаканої, непритомної матері, й йому видавалося, що його ноги підгинаються і він стає на коліна, він заламує руки і невисловлена ніколи розпачлива молитва несамовито видирається йому з горла, наперекір глуздові, наперекір свідомості, проривається з невідомих глибин, як колись у дитинстві… Молитва про те, щоб його минуло найстрашніше… А найстрашнішим є безмежне падіння і морок вічного позорища, загин того, на чому трималося його серце й від чого світ завжди був ясний… Тоді прийде темрява й душу вкриє проказа — проказа презирства до самого себе, незнищима, непоправна, безвихідна… Йому хотілося кричати, благаючи невідомо кого… Матір! Свою матір!.. Очі застилало сльозами й світло меркло…

Але то йому лише так здавалося, що він опустився на коліна. Ні, він стояв, як стовп, заціпенів, і жодна сльозинка не зрошувала його очей. Сльози висохли, наче їх випекло вогнем скаженої лампи, а чи тим вогнем, що клекотав поза всім у душі. Похитувався від утоми. На мить опускав тяжкі повіки, й тоді, голова йшла обертом від вогненної веремії під припухлими повіками й від безмежного тягаря, що гнув ту голову донизу й валив тіло геть. Ноги тремтіли й підгиналися. Але він стояв… Розплющав очі, й дивився на лампу, й думав все те ж, все те ж.

Іноді йому починало здаватися, що лампа — то не лампа а вогненний місяць із своєю страшною емблемою…

Іноді в сяйві починали звучати акорди рояля… То гуло в голові, тоскно дзвеніло в вухах…

Помалу все почало мішатися в суцільний кошмар, в маячіння… Голова так горіла, що здавалося, вона ось – ось розірветься, як казан, розсаджений парою. Вже не міг думати бодай приблизно логічно. Душу обступало відчуття божевілля… Якийсь відтинок часу жив уже життям божевільного — відчував себе ним, зовсім чітко і виразно… Все! На всьому крапка. Так скінчилась його свідомість… життя… все…

Тягар утоми ставав такий нестерпний, а хаос у голові такий болючий, що приходило пекельне бажання, щоб хтось ту голову розбив уже і вирятував з того болю…

Рештками душевної сили фіксував одну думку розпачливо: «не здатись». Це про братів… Решта — може бути. Не може бути лише головного… Це про братів…

Час застиг. Час обернувся в суцільну, нерухому, безмежну втому…

Потім він опинився на підлозі, втративши рівновагу й зсунувшись якимсь чином. Ноги бо самі собою підкосились… Але страшний струс — якась могутня сила вдаряє ним об паркет і знову ставить на ноги.

І він знову стоїть… Від струсу й болю на мить повертається його воля, і він стоїть… Нічого не чує, нічого не бачить… Стоїть. З одним лише бажанням — не впасти… І знову зсувається на підлогу. Знову струс…

Так повторюється багато разів…

Уста посняділи, губи пересмагли й порепались від внутрішнього вогню, від пекельної спраги. Гордість зломилася ніби, лишилась твариняча спрага.

—«Води»…

Здоровенний оперативник байдуже наливає шклянку води й підносить до уст, а коли Андрій витягає жадібно губи, щоб схопити вінця шклянки, оперативник відводить руку й з силою виливає воду йому в обличчя, в жадібно розплющені очі… І за те спасибі! Вода сліпить, забиваючи сяйво і розриваючись всіма кольорами веселки, стікає по обличчю, по грудях… Опритомнівши, Андрій блідо посміхається і стоїть рівніше. І знов думає про те ж, фіксує ту саму думку… Поки не наморочиться голова й він не втрачає рівноваги… Онеративник вовтузиться з ним, як з тухом піску, уперто ставить його на місце.

— Ну, — каже оперативник хрипким басом, — може ти вже б писав, га?

Андрій криво посміхається, не розуміючи, чого той нього хоче. Оперативник бере його за плече, стискає з усієї сили й питає – кричить в лице:

— Дурак!! Зійдеш з ума!… Може, ти будеш писати, га?