Иван Багряный - Сад Гетсиманський

«Може, справді дати йому цю фікцію, всі ті потрібні зізнання»? — подумав Андрій, обливаючись потом, — з двох зол вибирають менше… І хай це все кінчається. Все одно вже».

Але щось стояло на перешкоді, щось, чого він ніколи не переміг би в собі. Гордість. Шалена гордість, що уперто оберігала його честь, вартувала над утомою й відчаєм, не даючи пуститися берега. Та ще іскра свідомості, що від фікції йде шлях не до фікції й тоді не можна вже з нього звернути, тоді все пропало… І тому Андрій мовчав. Під серцем йому млоїло і він, власне, не слухав уже скаженого крику й погроз, а чекав тортур, відчуваючи, як навіть пальці рук його бралися потом. Він уже не розбирав, що кричав той Великін. Хай лише кінчає свій безглуздий крик і приступає до діла. Хай уже убивають. Правда, він уже не був певен, що його в наступному нападі не «розколять», — той ідіотичний крик, та вся похабщина забивала памороки, наповнювала серце розпачем, безнадією, апатією відчаю, огидою до всього. А головне, той крик убивав волю, заливаючи її водоспадом мерзості. Світ, що раптом став уміщатися в цій кімнаті, ставав противним.

А Великін перебирав усі пункти за чергою, домагаючись дізнань. Спершу кричав про шпигунство, але не викликав жодної реакції. Тоді він кричав про збройне повстання — теж не викликав реакції. Про терор —теж безрезультатно. Тоді він перейшов до військової повстанської організації, — він домагався імен людей, він домагався списків знайомих і приятелів, взявши течку до рук і щось там тикаючи пальцем. Андрій почав прислухатись. По кількакратних домаганнях назвати імена «спільників», учасників повстанської військової організації, Андрій категорично заперечив існування організації й приналежність до неї будь – кого.

— Не було! Не було й немає. І ніхто до неї не належить. Ніхто!

— Як то ніхто не належить?

— Так, ніхто!

Павза.

— Ага, ніхто, кажеш? А брати! А твої брати?!

— Що – о?!

Андрія так ніби хто облив варом або жигнув головешкою межи очі. «Он, що! Брати! Він говорить про братів…» Від несподіванки Андрій отетерів і не зрозумів, що й до чого. А потім збагнув, чого вони хочуть. Бач, вони хочуть, щоб він завербував до їхньої фікції своїх братів. Рідних своїх братів! Ловко!

І… дивно, першим відрухом була одчайдушна й божевільна думка:

«Так – так! Завербувати!.. Хай живе провокація! Завербувати! Вони брата віддали на муки, то ж хіба не справедливо буде одміряти їм повною мірою? І нехай узнають…»

Але це лиш на коротку мить, і це така божевільна думка, як блискавка, її враз погасив той «хтось», що стояв на варті його душі: «Стій, дурню, стій!.. Вони тебе не продали! А якщо б навіть вони тебе й продали, то ти їх не мусиш продати… Стій! І рятуй інших! Од фікції йде шлях до не фікції… Стій!»

«Брати мої, брати мої!»

— Ні! — визвірився Андрій до Великіна.

— Що ні?

— Ти брешеш! Те, що ти сказав, ти брешеш!

— А – а… — Великін зняв із дубового стільця спинку, що, виявилося, легко здіймалася і вкладалася знову на місце, й наблизився до Андрія: — як ти сказав?! — За Великіним слідом наблизилися «футболісти».

Андрій звівся назустріч і наставився пломеніючими очима усторч:

— Ти брешеш…

Удар ребристою палицею (спинкою з стільця) по обличчю і одночасовий чийсь удар ногою під коліна звалили Андрія на підлогу… І почалася знову та сама історія, що була вже раз. Але з ще більшим осатанінням і ревищем. Слідчі й «футболісти» кричали від азарту й злоби. Андрій кричав від гніву і болю. Тепер удари були болючішими незрівнянно, бо приходилися по вже набитому тілу, по синцях, по напухлих мязах. З розбитої щоки лилась кров, і Андрієві руки та чужі черевики розмазували її по паркетній підлозі… Андрія качали ногами по кімнаті довго, аж поки він знову не знепритомнів. Тоді відлили водою й посадовили на стілець…

Фрей був весь час присутній при екзекуції, але не втручався і взагалі не звертав уваги. Він закурив і пускав апатично дим в чорноту ночі крізь млинове решето. А як Андрія посадили на стілець, Фрей погасив цигарку в попільничці на столі, перекинувшись при тому кількома словами з Сергєєвим і Великіним, і пішов. А виходячи, зупинився біля Андрія на хвилинку й проговорив недбало:

— Ліпше не сваріться з хлопцями, а постарайтесь бути слухняним. І пам’ятайте — ви будете потрібний країні й партії й вас оцінять… якщо ви здастесь… і не бійтесь ніяких перебільшень.

Пішов. Футболісти теж вийшли.

Андрій не зреагував на слова Фрея, сидів, опустивши побиті руки вздовж тіла й звісивши мокру голову на груди, і спазматичне схлипував від браку повітря. Лице його було напухле й заяложене кровлю. Брови зведені, щелепи стиснені. Сидів і дивився спідлоба просто себе… Келих наповнювався до краю, здається, вже до краю… Сили його вичерпалися, а ще ж тільки початок. Ще ж тільки початок! Нерви дзвеніли тоскно, як осінні дроти в степу, і той дзвін свердлив мізок, як біль зубний… Він дивився в вікно, на млинове решето й думав, чи проб’є він його головою, як отак кинеться враз очертом…