Иван Багряный - Сад Гетсиманський

— Встати! — це до Андрія.

Андрій встав. До кімнати зайшов низенький, широкогрудий і широкоплечий чоловік, теж молодий і теж в вільному.

— Начальник відділу Великін! — відрекомендував слідчий з посмішкою. :

Великін зупинився посеред кімнати:

— А – а, Чумак, — протяг він крізь зуби. — Ну, як? — звернувся з запитанням до слідчого. Слідчий знизав плечима:

— Мовчить, сволоч.

Великін зімкнув щелепи й нічого не сказав. Підійшов до Андрія, постояв перед ним, міряючи його поглядом з головні до п’ят. І враз з усього маху вдарив в обличчя. Андрій упав на стілець. Раптове приголомшення змінила несамовита лють. В нім усе заклекотало і першим відрухом було кинутися й розтерзати цього і присадкуватого мерзотника, як кошеня. І він би це зробив, І бо Великін був набагато менший за нього, крім того в такім несамовитім гніві Андрієва сила була незрівнянна. Але він не встиг. Хтось раптовим ударом вибив ногою стілець з – під нього, й Андрій упав на підлогу. Схопився миттю, але удар під коліна повалив його знову. І затанцювали над ним усі п’ятеро. Били його ногами, качали по підлозі, садили черевиками по чому попало. Андрій закривав ліктем обличчя й все намагався схопитися, але марно. Намагався спіймати котрогось руками, але його били по руках, відтоптували їх… Тоді він став захищати ліктями лице й голову та затуляти колінами живіт. П‘ятеро здоровенних «футболістів» гасали над ним, качали по всій кімнаті й несамовито кричали:

— Гад! Фашист! Фашистська морда! Говори! Ти будеш говорити!? Розколюйся! Розколюйся, петлюрівська наволоч! Говори!! Враг народа!!

Хтось кричав найдужче, погано вимовляючи «р», — його «р» скидалося на «і» — «контієволюціонеі». Це Великін. Інші кричали правильно, але так само несамовито. І сходили буйною, неуявною лайкою та епітетами, яких немає в жодному словникові, приголомшуючи навіть мужське вухо своїм цинізмом. Андрій теж щось люто кричав і лаявся, називав їх сволотою, мерзотниками, хамами, всім, що могло прийти йому в голову в клекоті образи й гніву. За це його ще несамовитіше бито, топлючи його хрипіння й уривки слів у ревищі.

— Здоровий, сатана! — хекав котрийсь, як дроворуб, садячи обцасами в груди.

Це тривало довго. «Приб’ють на смерть! Приб’ють насмерть!» — вже металась безпомічна думка, констатуючи з безсилим розпачем повну безнадійність і безвихідність. А вир над ним все шаленів. Потім удар в потилицю черевиком поверг його в темряву, стало млосно й в той же час приємно — біль скінчився, здавалось, що він пірнає в густу, каламутну воду, що визволився від цих садистів. Ще якусь мить чув на тілі глухі удари й схоплював вухом регіт, потім опустилась чорнота.

Опритомнів Андрій від неприємного лоскоту. Розкрив через силу повіки — над ним стояв Сергєєв і лив йому на обличчя воду з великої шкляної карафки. Андрій сапнув повітря і помалу сів, дивився блукаючим, напівпритомним поглядом по кімнаті й вслухався до себе — видавалося, що йому потрощено всі кості.

— Вставай! — командував хтось хрипко й злобно. Андрій почав зводитись, але коли він став на ноги, його знову збито геть ударом під коліна. Це Великін. Мабуть, злякався його вигляду, що нагадував вигляд великого зацькованого звіра, який і в безпам’ятстві все ще здатний кинутися й розтерзати напасника.

— Вставай! — знову гукнув той самий голос. — Сідай на стілець.

Андрій слухняно звівся, але знову його збито з ніг. А потім двоє підхопили його під руки, закрутивши їх назад, поволокли до стільця й посадили.

— Сиди, сволоч, отак! Руки отак, ноги підбери… Поклали йому руки на коліна, підігнули ноги «по формі» й лишили. Андрій сидів і тяжко відсапувався, дивився просто себе. Ним володіло непереможне бажання заплакати, отак просто по – дитячому гірко заплакати. Від тяжкої образи, від наруги, від безсилого гніву й від свідомості, що його брутально й безкарно таки обертають в ганчірку. Перед очима була підлога в плямах і розводах крові — його крові, в патьоках води, в відбитках підошов і обцасів, в ту його кров намащених, — свідоцтво його ганьби й позорища. Все тіло його дрібно тремтіло, й тремтіли десь в горлі сльози. Вони, ті сльози, нагально видиралися з горла так, як колись у дитинстві, коли йому хотілося ридати від тяжкої, болючої образи, та від сорому, та від гніву безсилого. Але він не заплакав. Він ковтав слину, змішану з кров’ю з побитих уст, і, тамуючи розпач і гнів, відсапувався тяжко. Перед ним стояв Великін, заклавши руки за спину, за столом сидів Сергєєв, криво посміхаючись, а біля столу стояло троє «футболістів», відсапуючись теж, як і Андрій, курили й весело пересміхались. І той сміх був такий собі веселий, парубоцький, зовсім ніби беззлобний. Так, ніби тут нічого особливого й не сталося.