Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Четверті — що це реставрація російської імперії, а щоб її зробити, — треба поламати геть все, що може чинити опір, особливо в національних республіках.

П’яті — що всі ці чотири пояснення абсолютно вірні і що вони в сумі й становлять справжній сенс всього того, що відбувається.

Що ж до методів, то виходило, що тут, як ніде, з найбільше оголеним цинізмом і брутальною послідовністю застосовано гасло «Мета виправдовує всі засоби», а діалектичну істину «Буття визначає свідомість» змодернізоваво й пристосовано до філософії, світогляду та моралі сучасних інквізиторів, і тепер вона звучить — «Биття визначає зізнання». Аж цю підміну однієї діалектичної істини такою ж другою діалектичною істиною зроблено по – російськи, і в цій мові воно звучить ідеально опукло й красномовно:

Було — «Битіє опредєляєт сознаніє», а стало — «Бітіє опредєляєт сознаніє». Уявіть собі, змінено тільки одну – однісіньку літеру, але як геніально той перифраз відобразив епоху й її модерну філософію та внутрішню суть. «Бітіє». Цебто биття. У всьому. Нещадне, тотальне, безперервне биття. Купка фанатичних, і малописьменних, і безпринципних реформаторів тресують 200 мільйонів. А тресуючи й шукаючи морального опертя, вони тезу про «бітіє» доповнили тезою, що стала заповіддю костоправів:

«Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного»! І ця заповідь стала девізом епохи.

Оскільки ж тим «одним винним» є в дійсності той, хто тримає кермо влади в руках, то ребра усіх 200 мільйонів опинилися в небезпеці. Ось тому так тріщать геть всі тюрми від перевантаження, і ось тому в цій одиночній камері сидить майже тридцятеро людей, і ось тому таким нагальним темпом будується багато тюрем нових, і, нарешті, — ось тому так торохтить цілі ночі автомотор з глушителем.

Вечорами, як і вночі, і вдень, через певні періоди поуз затулене залізним щитом вікно десь у тюремному подвір'ї гриміли кроки — там хтось грізно бив у камінь кованими чобітьми, йдучи гусячим кроком. Здавалося, що там щонайменше йде рота солдат, і не просто солдат, а рота тяжкої німецької піхоти поуз вікно. Але знавці пояснювали, що то йде всього – на – всього троє людей — караульний начальник і два бійці патруля — це зміна варти. А гупають вони так хвалько в камень подвір'я зумисне, такий стиль, бач, — це, щоб чули «вороги народу» за мурами й тремтіли перед могутністю й грізною силою «органів революційної законності». Прогупавши поуз вікно, кроки віддалялися, множені луною, що металась і торохтіла в кам'яному колодязі, утвореному з стін тюрми, управління й комендатури. Потім патруль ставав з громом і чути було якісь ритуальні фрази, говорені при зміні варти тим, хто уступав, і тим, хто приймав варту. Дуже було цікаво почути б, які саме фрази, які слова вони там говорять, але годі було розібрати. Лише виразно було чути команду «Шаго – ом!!» наприкінці. Одначе ті самі знавці (а таким був всезнаючий Охріменко та Краснояружський) запевняли, що, зміняючись, вартові говорять таку заведену формулу:

Один: «Пост по охранє врагов народа сдал!» Другий: Пост по охранє врагов народа прінял!» А потім команда «Шагом марш!» — і кроки знову гримлять мимо вікон. Так повторюється кілька разів на добу, лише вдень не так чуть, як уночі. Ті кроки справляють справді тяжке, гнітюче вражіння, особливо на малодухих.

В чадній саламасі днів метались людські душі на вузюсінькій території одиночної камери й абсолютно нічого не знали, що станеться з ними завтра, а може, й за годину, не знали, куди діваються ті, кого не повертають назад до камери, взяті «без вещей» а куди ті, кого взято «з ве – щами». Дехто твердив, що перші, кого не повертають до камери, потрапляють на розстріл зразу після швидкого суду спецколегії або до божевільні, збожеволівши після тортур. А ті, кого беруть «з вещами», — йдуть або на етап, або до іншої тюрми, або до камери смертників; ніхто тільки всерйоз не припускав, щоб хтось міг іти на волю, — те зовсім неможливе з низки причин, а найперше — згідно із залізною тезою діючою в цій установі, що — «ніхто, потрапивши сюди, не може звідси, вийти на волю живим і навіть мертвим. Звідси один вихід — або в землю або на каторгу», що означає теж в землю.

І це було зрозуміло — організатори й натхненники цієї бійні не можуть нікого звідси відпускати, бо кожен такий звільнений — то був би живий свідок дивовижних, небачених мерзостей. «Ліпше закопати в землю сто невинних, аніж не закопати одного винного», — так би треба перефразувати тезу про ламанця ребер.