Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Георгіані був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, ідеально сніжно – білий і виключно гордий та недоторканий — словом, справжній грузинський князь, а на совєтській термінології — «совбарин» і то найвищої проби. Мав білі замшеві черевики, білі шкарпетки, наманікюрені нігті на руках. Витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею гарне своє расове грузинське обличчя, свій орлиний ніс і чорні смоляні брови. Йому запропонували місце (з огляду на «заслуги перед революцією») те, де недавно лежав Юровський, цебто без стажування від параші, але Георгіані не схотів. Він не хотів сідати серед такої страшної юрби голих контрреволюціонерів, не хотів нагрівати серед них місця. «Навіщо?!» — так, здавалося, і говорили його очі та всі риси обличчя, скривленого гримасою огиди, — «навіщо сідати, коли це не для мене, коли я не такий, коли я тут хвилево! Сидіть самі!» І він не сів. Не сів не тільки на місце Юровського, а не сів і на законне своє місце біля параші. Він стояв собі біля дверей. Це була справді біла ворона серед присутніх. Але наглядач не дав йому стояти, відчинив кормушку й голосом, повним глуму, звелів сісти. Дисциплінований Георгіані сів, точніше — присів на краєчок параші, підстеливши свою шовкову хустку… Він все – таки був певен, що не затримається тут.

Дійсно, Георгіані не затримався. Його скоро покликано й поведено десь геть, навіть не давши пообідати. Виходячи, він на диво чемно попрощався з усіма, мабуть з радості, що його звільняють от.

Цей Георгіані був темою розмов, дивування й різних іронічних реплік до обіду, під час обіду й після обіду. Його знав Гепнер і інженер Н, як одну з чільних партійних персон тепер, керівника якогось тресту, ще й вхожого в керівні кола НКВД та кола військовиків.

На обід був знову «борщ» без картоплі й без капусти, але страшенно насолений.

Який не був великий апетит у в’язнів навіть на такий «борщ», але він був зіпсований. Саме як сіли обідати, розітнувся скажений рей десь за вікном, з горішніх поверхів управління, що обступало тюрму з цього боку літерою «П» і що його горішні поверхи було видно трішки навіть через край залізного щита, яким було загороджено вікно від світу. То був справжній рев — почувши його, всі похололи, руки з ложками завмерли на півдорозі, роти так і лишилися роззявленими, приготувавшись приймати їжу. Рев був такий оглушливий і такий трагічний та сповнений одчаю, аж не подібний до людського, що всі попередні чуті крики й стогони видалися Андрієві нереальними, фіктивними, плодом втомленого мізку і тільки. Кричав хтось, кого, напевно, роздирали навпіл живцем, а коло нього лементували якісь різкі злобні голоси, щось вимагаючи. Рев то притухав, сходячи до собачого скімлення, то раптом вибухав знову несамовито…

Обід пропав. Мало .в кого вистачило сили волі доїсти його нормально. Доїв його Охріменко, що мав – таки фантастичний апетит, та ще доїв Андрій, довівши сам собі, що в нього ще міцні нерви й достатня сила волі. Азік свій борщ вилив у парашу. Те саме зробив похмурий надміру й зблідлий Руденко. Красиояружський довго тримав миску на колінах, нарешті переміг себе й випив борщ швиденько навхилки… В коридорі дудніли кроки, брязчали й гриміли засуви, кожної хвилини могли викликати кожного на допит. «Оце ось по мене!» — стинався кожен, коли кроки в коридорі наближалися до дверей.

А рев нагорі, за вікном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди слухали його всім єством. Сиділи нерухомо, поглядали один на одного блукаючим поглядом і знову переводили його на кватирку. Особливо зблід безтурботний Прокуда, він не витримав, схопився й закрив кватирку. Ніхто проти того не запротестував…

— Професоре! — звернувся Руденко до Прііходька якомога спокійніше, — давайте «Мадам Боварі»!..

Приходько схопився за пропозицію, як потопаючий за соломинку, і тремтячим голосом заходився оповідати далі недокінчену вчора повість про інший світ, рятуючись втечею геть у той інший світ, в історію чарівної жінки — мадам Боварі. А за ним кинулися всі туди ж, як до порятунку.

Андрій слухав крик, слухав «Мадам Боварі» і спостерігав людей. Перед ним було те, чого не вичитаєш в жодного Флобера… Раптом відчув чийсь пильний погляд на собі, глянув вліво — на нього дивилася пара вогких розгублених і майже дитячих очей, — то його самого спостерігав юнак Давид Л. Зустрівшись з Андрієвим поглядом, Давид зніяковів, але не зразу одвів свої очі, він ще дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тоді вже схилив голову. А як Андрій одвернувся — Давид знову підвів свої очі… Андрій вже не повертав голови, лише думав про той погляд юнаків, маючи його у віччу — такий кришталево чистий, наївний, сповнений розгубленості й в той же час надії, невисловленого якогось прохання, апеляції до його — Андрієвого — авторитету. Погляд душі, що шукала опертя…