Иван Багряный - Сад Гетсиманський

— Скарги й заяви є? — Запитав Пересада для проформи.

— Є… —тихенько й несміливо озвався Львов.

— Будь ласка.

— У мене… передачу вкрадено…

— Так? Добре. І на того ж ви думаєте? — запитав Пересада флегматично.

— Не… знаю…

Пересада нічого не сказав. Він помалу пішов понад шерегами, когось шукаючи очима. Так він дійшов до Санька Печенізького, що стояв у першім ряду. Дійшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину, наставився на Санька очима, — стояв і дивився, нічого не кажучи. І Санько дивився Пересаді в очі спокійно й наївно, й теж нічого не кажучи.

Після довжелезної павзи Пересада нарешті спитав:

— Навіщо ж ти це зробив, га?

Санько знизав плечима, посміхнувся Пересаді в очі з янгольською добротою й безподібно щирим голосом відповів:

— Їй – богу думав, що моя!..

Всі шість рядів закихкали, не витримавши.

Пересада:

— Гм… І де ж ти її дів?

— Здів!.. — сказав і воднораз здивувався Санько, як то черговий не розуміє, що робиться з передачею.

— З ким?

— Сам.

Пересаді не треба було пояснювати, що Санько бреше. Сам він її з’їсти і не міг, і не «здів». Він добре знав Санька, знав його «блатняцьку» душу, що якщо й забирає передачі, то не для спекуляції й не для того, щоб «здісти» самому.

Постоявши й похитавши головою, Пересада махнув рукою й пішов геть з камери.

«Маня» розійшлася.

Санько дійсно «здів» передачу, але не сам, Він опівночі скликав під стіл увесь камерний пролетаріат (яких чоловік тридцять), що зійшлися, як тіні, й обложили той стіл з усіх боків. Потім Синько зняв з ґрат передачу, уболіваючи, щоб вона не зіпсувалась, і приніс її під стіл. Там вони ту передачу й «зділи» гуртом. Санько нагодував за рахунок Львова всіх «страждущих і голодних».

Після бенкету Санько акуратно повісив порожню торбу на місце. Сам він опісля божився Миколі, що й «ріски в рот не взяв, хай вежа сказиться».

Після всієї цієї історії Львов, одначе, не подав виду, що гнівається на Санька. Як і раніше, Санько далі виконував роль прачки й заробляв у Львова півпайки хліба. І поводився так, ніби й справді ніколи нічого не трапилось. Раз тільки Санько запитав задумливо й зі своєю незмінною, наївною в таких випадках міною:

— Професоре, скажіть, ви ж комуніст, еге ж?..

— Комуніст, комуніст…

— Ну от, бач, — зітхнув Санько, помовчав і додав: А «вона» б же все одно б зіпсувалась.

Це Санько мав на увазі ту злощасну передачу. Це вже тоді, коли про неї взагалі всі забули.

Та все це було утечею. І ці Санькові одчайдушні вибрики, і камерні всілякі клопоти та «страшно важні проблеми», й співи, й одчайдушні ігри, й турніри шахові, лекції, «романи» тощо, тощо — це все тільки було утечею, амальгамою, удаванням видимості життя, що прикривала тяжку трагедію й душевну розчахненість та настороженість, нап’ятість до крайньої межі цих людей. До тієї межі, за якою починається розпач і божевілля. Та амальгама була дуже тонюнька й ледь – ледь могла прикрити ту трагедію. І все розповзалася…

Бували дні, коли в камері панувала нестерпна тривога, туга, загальна депресія, відчай. В такі дні всі люди були добрими, бо безмежно пригнобленими. Туга стояла в повітрі, і досить було двох рядків тужливої пісні, як десь у кутку вибухали направлені в підлогу, безвихідні й безпорадні ридання. Ридання, втокмачені в бруд, в лахміття. В такі дні камера була піддана загальному психозу відчаю. В такий день вмер Дахно — вождь нової вегетаріанської нації, так і не здавшись слідчому й не заплямивши свого вегетаріанського прапора. В такий день збожеволів Гепнер, Юлій Романович Гепнер— професор Харківського Марксо – ленінського інституту. «Соратник» самого Леніна, й приятель Сталіна, та друг Льва Троцького! Агов, всі студенти Харківського Марксо – ленінського інституту, що цього професора знали й, може, любили! Ваш професор збожеволів у камері ч. 12 в спецкорпусі номер два на Холодній горі в день буденний року божого І 939 – го. В день відчаю й безвихідного розпачу. Він забагато думав і переживав, знехтувавши намагання всіх інших професорів і теж не менших діячів революції заглушити особисту трагедію амальгамою — може, й дурною часом, може, й брутальною часом, але все – таки рятівничою до якоїсь міри — амальгамою арештантської шибеничної бравади. Вій стерявся від надміру безглуздя й цинізму, нагромаджених на душу його колишніми «соратниками», й від нервової перенаснаги, щоб той цинізм перебороти або принаймні якось збагнути й виправдати.