Иван Багряный - Сад Гетсиманський

«Чи не моя?!. Чи не моє?!.»

А плач ішов, віддалявся по коридору:

— Ува… Ува… Ува…

Тиша. І раптом в тій тиші понурий, саркастичний голос десь з кутка, з людського звалища:

— Ага – а!!. Попався!.. Старий, злосний враг народа!! Ага!

То було, як обухом, по і так оглушених головах. Але ніхто не засміявся.

«Чи не моя?!! Чи не моє?!»

А збоку біля Андрія хтось істеричним шепотом до свого сусіда:

— Отак… Отак беруть груди… дівочі голі груди у руку… отак! Відтягають, а тоді отак б’ють ребром долоні! «Признавайся, трам – трам – тарарам!..» А з сосків бризкає кров… — «Рубають банки», — рипить зубами другий. — «Признавайся!!» — каже перший і, обхопивши голову руками в божевільному відчаї чи люті, занурюється обличчям в ганчір’я на підлозі, плечі його ходять ходором. Сусід його рипить зубами й спльовує і, зітхнувши, шепоче сам до себе:

— І признається…

Цього всього не можна б витерпіти, і люди ці всі давно були б по божевільнях, коли б не одна людська риса, і не взагалі «людська», а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою іронією, з насмішкою. Ось одного вкидають до камери… Вкидають в повному розумінні цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо він вже тими конечностями не володіє, він непритомний від побоїв. Вкинули, закрили двері й пішли. Тиша. Людина лежить біля дверей на цементовій підлозі пластом, нерухомо, горілиць, заплющивши очі й тяжко дихаючи. .3 уст їй стікає смужка крові. Тиша. Аж ось з протилежного кутка камери хтось питає тремтячим голосом, хтось з друзів:

— Ну, що, Пилипе? Як там?

Людина біля дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами і:

— Та… кажуть… не тільний, а телись!…

— А ти ж?

— А… я.. ка’у… «До бугая не водили».

В камері сміх.

Коли б це чули слідчі і всі там, на «олімпі», як реагують на їхню «героїчну працю»!

Пізно, далеко за північ забрали й Андрія з «брехалівки».

— Ого – го!.. Та ви, брат, добре оклигали!! — зустрів Донець Андрія весело й ніби справді приємно здивований. — Знамените!.. А кажете, що в нас погано! Ну – с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за інтерес було мати справу з півтрупом… От тепер все в порядку.

Донець справді тішився, либонь, милуючись приємною перспективою побавитися з людиною, яка має що втрачати, як кіт з мишкою. Був він, як і в останню зустріч, в добре допасованій уніформі, обчіпляний блискучими ременями, могутній і гарний на вигляд. І, як і в перші рази, від Донця віяло силою чорноземною, степовою, запорозькою, — «справді козацького кореня чортів син! Тільки не туди завернув». А Донець мружив очі, запропонувавши Андрієві зайняти «своє місце» (все те ж «законне» місце на дубовому стільці біля дверей), і нагадував про колишню розмову:

— Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригадуєте й те, що ви відповіли? Забули?..

— Ну, — проговорив Андрій тихо й, як тільки міг, спокійно. — Не забув.

— Що ж ви відповіли?

Андрій помовчав — подумав про Катерину, — а тоді зітхнув і презирливо зсунув брови:

— Починаймо!..

— Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно і що ви з усієї сили хочете бути спокійним. Так, так. Але ж тоді ви говорили тоном повної прострації, як напівтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить… І зараз вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуація змінилася в той спосіб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смерті?

Андрій зціпив зуби, щоб не пальнути якусь істеричну дурницю (думав про Катерину), й мовчав, розглядався по кімнаті. Це була та сама кімната, де вони вперше познайомилися з Донцем. Це його — Донцева — кімната, його «лабораторія», його ланка в великому конвейєрі розбирання людських душ. Така сама, як і кімната Сергєєва. Таке саме млинове решето, такі самі «меблі», така сама навощена блискуча підлога, і навіть в ту саму сторону виходить вікно.

— Ех, ви, — посміхнувся презирливо Донець. — Героя з себе строїте. Революціонера… Наївний, і смішний, і жалюгідний романтик!.. Ну, стройте, стройте… Бавтесь витівками… Але голос у вас все – таки тремтить! — останнє відзначив Донець із злорадством, потому махнув рукою й пішов до столу. Сів, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в неї, — заглибився демонстративно, із значущою міною, — переглядав щось, перед тим як «починати». Андрій дивився на Донцеву міну й презирливо, з почуттям якоїсь радості кривив обличчя: