Иван Багряный - Сад Гетсиманський

«Заключонниє» сиділи, а альбінос походжав по камері, наступаючи на ноги, зазирав у всі кутки. Сам. Такий герой. Вдирався межи 340 страшних «ворогів народу», як в клітку з левами, і не боявся. Часом знаходив заборонену річ — скажімо, люльку -— й тоді була біда. Взагалі ж, йому подобалося, що от таке юрбище здоровенних людей, а всі його, маленького альбіноса, бояться. Сидять, як турки, і він навіть, кого схоче, може турнути ногою. Він упивався своєю могутністю. 340 чоловік в цій камері і безліч у всій тюрмі сидить жахливих «ворогів народу», а ще не було випадку, щоб його ці «ублюдки» й «агенти фашизму», «бандити й душогуби» хоч раз роздерли навпіл.

Посівши обидві частини камери, 340 чоловік були розташовані по секторах, мимохіть гуртуючись в групи за національним принципом: окремою групою сиділи вірмени — це був вірменський квартал, потім жиди — це був жидівський квартал, потім греки, група німців, там три турки, там три поляки там росіяни, але це все, як мозаїка, було вкраплене в основне море українців. Коли б намалювати все це графічно, вийшла б ні більше, ні менше мапа народів СССР з тією тільки різницею, що домінантою тут були б не росіяни, а українці.

З Андрієвих старих знайомих сидів тут ще Руденко, професор Манєвич і Зарудний. Решту десь розкидали по інших камерах.

Як і в суспільстві, так і тут, була частина людей, які самі себе вважали за провідну «еліту», що їй належалось бути упривілейованою. Ця «еліта» займала найкращу частину першої, чистішої й світлішої, камери. Тією найкращою частиною було місце біля лобової стіни, насупроти дверей, прозване «президією». Найкращою ж ця частина була тому, що була найдальше від дверей, так що там можна було робити багато речей, яких не можна робити десь ближче, навіть в шахи грати, а крім того, тут було найчистіше повітря й найвидніше, бо був найменший щиток на вікні, й, повітря циркулювало безперервно. Посіла ж це місце «еліта» так, що їм було досить просторо, й нікого не пускала до своєї касти. «Еліта» та складалася з самих найгорлатіших типів, найяскравішою репрезентацією яких був такий Хорошун, колишній чекіст, що в революцію організував «Комітет не журись» і грабував населення на свою користь. Словом, бандитував в повному розумінні цього слова й незрозуміле, дивно було, чого він тепер тут опинився? Долі було вгодно, щоб цього типа знав у обличчя Микола, бо він був з його країв і був знаний широко по всій околиці. Коли Андрій вислухав Миколу та почув цього типа горлання в «президії», то вирішив ту «президію» якщо не розігнати, то зайняти, окупувати, а тим часом подумав:

«Чого цей тип тут? Адже це чекіст високої марки, й його не могли посадити за «Комітет не журись». Яку функцію він тут виконує?..»

Андрій насупився й довго видивлявся на «президію»… Треба вловити момент… В ту президію» вже он втиснувся Руденко, примостився з самого краєчку й підморгує, а це вже якесь завоювання. Ти буде хвостик, за яким прийдуть лапки.

Тим часом вони сиділи в темній і вогкій другій половині камери.

Дні текли по – ярмарковому і, може, саме тому жваво. Так, ніби люди зумисне інсценізували той ярмарок та шарварок, інсценізували з усієї сили, щоб тільки ні про що інше не думати, про все забути, забити собі памороки…

Від вранішнього «Маня, на повєрку становісь» і до пізньої ночі життя в камері вирувало, кипіло у ключ. Чим тільки тут люди не займались.

Насамперед люди вчились. Була тут низка курсів — від авіаційних починаючи й пасічницькими кінчаючи. Були навіть курси малювання, в яких Андрій теж був пильним учнем, а викладачем був справжній (не абиякий, а справжній) професрр академії мистецтв. Андрій зразу пустив у рух свій винахід з галошами, й цей винахід зробив цілу революцію в камерному писальному господарстві й миттю прищепився. Пішли в рух всі галоші, які тільки були. Навіть нові, — їх безжально зчовгували об підлогу та об цементові підвіконня й робили «дошки» для писання й малювання. І так само пішли в рух приколки — з них робилося стило, загострене з одного кінця, й ним дуже зручно було писати. Досі приколки найбільше використовувано для забивання в щілини стін і правили замість цвяхів — вішати торбинки й інші речі. Між іншим, приколки (оті дерев’яні шпички) треба було кожного разу здавати черговому тюрми, бо вони були раховані, але в’язні їх розколювали, збільшуючи число, таким чином було що здавати й чим писати. Крім галош писали ще на шматках скла, вийнявши обережно з вікна, а потім назад в нього ж вставляючи на випадок трусу чи якогось алярму. Шматок скла натирався крейдою, надертою із стіни й розведеною слиною, тоді йому давали просохнути, а тоді вже писали тонко загостреною приколкою, тримаючи скло проти чогось темного. Лиш малювати як слід на склі не можна було, зате на галошах професор малювання виробляв чудеса, упиваючись прекрасним матеріалом та технікою малювання на нім. Виходили справді гарні речі з найтоншими нюансами чорного й білого тону. Трапився один випадок, який за малим не завалив усю справу: професор малював штурмана, портрет виходив дуже подібний. Аж тут відкрились раптом двері й наглядач загорланив: «Чергові — нести парашу!». Саркісьян, якому належала галоша (Андрій її в нього позичив на сеанс) і який був черговим, згарячу вихопив галошу, надів її на босу носу й подався. Потім чергові вернулися й Саркісьян, знявши галошу, подав її професорові — бери, малюй, душа любезний! І щиро шкодував, що образ у вбиральні змився на мокрій підлозі. Лекція тривала далі. Аж раптом в коридорі зчинилася метушня. Згодом виявилося, що там сталася страшна подія: від дверей камери ч. 12 і аж до вбиральні було на підлозі відбито кілька разів образ людини. На це нагодився начальник тюрми — альбінос, викликав начальника караулу й ще когось. Все те збіглося на місце події й не могло вийти з дива, — хто це намалював на підлозі, та ще так гарно й так чітко портрет людини. Куди дивився наглядач!!? Наглядач дивився разом з усім теж на підлогу переляканий — хто це в такий короткий час, поки він одвихнувся, змалював йому весь коридор. Та тюремники народ догадливий. Вони прийшли до камери 12, з якої виходила та намальована людина, почали її шукати. Сперш викликали тих, що носили парашу, й допитували, хто це зробив. Саркісьян змикитив, у чому справа, але мовчав. Інші теж мовчали. Тоді почали придивлятися в камері, до кого подібна намальована особа. І, звичайно, знайшли, що це штурман — занадто вже добре його було намальовано, на його біду. Покликали.