Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на параді. Люди його слухали й покірно лягали так, як було наказано. Так вляглися всі шість рядів, замостивши підлогу тілами, як паркетом, добре припасованим, щільно збитим. Не лишилося ні сантиметра вільного місця. Ноги підкорчувати й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди, бракувало місця вповздовж.

— Нагадую, — закінчив староста всю процедуру, — хто схоче повернутися вночі, як заболить боки, гукай мене. Ні в якому разі не повертатися самовільно, не простягати ніг, не класти їх на лице сусідам, не пхати в чужий рот пальців, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице іншим.

Але це попередження щодо «самовільного» повертання було зайвим, бо хоч би хто й схотів повернутися сам, то не зміг би. Він може повернутися лише разом з усією системою «валета в замок», на команду старости. Тобто, якщо хтось схоче повернутися, мусить збурити цілу камеру.

Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі.

Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»… Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.

Опівночі Андрій прокинувся від чийогось скімлення й голосної команди старости:

— На праву руку обернись!

І вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою й Андрія. Так повторювалося за ніч кілька разів.

Крім розподілу підлоги, для старости камери було взагалі багато іншого клопоту. Це – бо була ціла держава, а він її президент. Він мав двох помічників на обидві половини, і це було камерне «правительство», старостат. Цей старостат був платний… — діставав від камери додаткову пайку хліба і додаткову пайку юшки, виторгувану камерою спеціально від тюремного «роздатчика». Староста управляв камерою, але тюремній адміністрації був абсолютно не підлеглий, а тим більше ніякій секретній частині, бо його не тюремна адміністрація призначала, а вибирала камера для себе, щоб не задушитись в хаосі. Він тримав порядок— призначав щодня чергових камери, по два на кожну половину, в обов’язки яких входило — мити підлогу вранці, замітати ввечері, розносити хліб по рядах, миски, тягати банячки з юшкою та «баландою», роздавати ту юшку та «баланду», носити діжку (яку, до речі, тягли всі чотири чергових заразом, та ще й кликали когось з силанів на допомогу), мити миски тощо. До речі, бути черговим — це було привілеєм, бо за це чергові діставали теж додаткову пайку хліба, тому, згідно з загальним рішенням населення республіки ч. 12, чергувала лише окрема каста людей, самих найбідніших, найбільш голих і голодних. Це був своєрідний камерний пролетаріат, всі ті в’язні, що серед вбогих були найубогішими. Камерна ж аристократія (ті в’язні, що були багатші, бо мали гроші на конто і користалися тюремною «лавочкою», де могли все купити, та й мали речі, які могли міняти, або були занадто панського складу) з такої постанови була задоволена, бо праця чергового — то, зрештою, тяжка, каторжна праця. Середняки були менше задоволені і в міру виголоджування переходили до числа тих, що мусили чергувати. Середняки, як відомо, проміжний клас, що поповнює й гору, й низи.

Але іноді, коли бракувало охочих чергувати з «пролетаріату» й нікому було виконувати цю тяжку функцію, тоді староста призначав чергових примусово, починаючи з «панів». «Пани» відкуплялися пайками хліба та цигарками. Пролетаріатові це сподобалось, і вони почали застосовувати страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов’язкове для всіх чергування, — і здобули на цьому величезний капітал — можливість брати високу ціну з «панів» за експлуатацію себе. Тією ціною були пайки хліба, цукру, цигарки, лахміття, різні блага з передач тощо.

Крім призначення чергових та контролю за їхньою працею, староста приймав хліб і інші харчі від роздатчика, розбирав камерні конфлікти (хоч для того ще був окремий камерний трибунал), вів «культурно – освітню роботу»— тобто, згідно з рішенням всього населення республіки, добирав лекторів, оповідачів та доповідачів з – посеред найкращих фахівців, які були в камері, для того щоб вони камеру розважали та просвіщали. Розбивав камерне населення на партії, коли треба було йти «на оправку» або на прогулянку. І, нарешті, влаштовував новоприбулих. На тому компетенції старости кінчилися. Він не втручався ні в справи «тишини», ні в справу «галасу» і взагалі «заборонених речей», співів тощо. Це не його діло.